Футбол і націєтворення (початок)

Спільна українсько-російська першість з футболу може розмити національну ідентичність
 
Опубліковано в газеті «День» 3 грудня 2010 р.
www.day.kiev.ua/319013

На тлі політичного, економічного, ідеологічного та релігійного зближення України з Росією, яке споглядаємо останніми місяцями, поновна актуалізація колись популярної, але, здавалось, давно забутої ідеї розіграшу спільної російсько-української першості з футболу виглядає цілком закономірно – сказати б, у згоді із духом часу. Народжена у 1990-ті на ґрунті ностальгії за «тим» футболом і «тією» державою, нині вона переживає мовби друге народження й активно обговорюється не лише вболівальниками, але й тими функціонерами, від яких може залежати її втілення. Більшу ініціативу виявляє, здається, російська сторона, зокрема, президент ЦСКА Євгеній Ґінер, котрий уже не перший рік періодично виступає із відповідними пропозиціями. На його думку, до спільної ліги могли б увійти 18 клубів: «До тих 4-5 сильних команд, що є тепер в Росії, додались би ще 4-5 сильних клубів із України, – і ми б отримали вже 10 колективів з приставкою супер. А взяти ще тих, хто дихає їм у спину, – теж близько 7-8 команд з обох країн – і це вже 34 топ-матчі за сезон». Подейкують, що в загальному вигляді дану ідею ще навесні було обговорено з президентом ФІФА Мішелем Платіні, і той начеб не висловив принципового заперечення, хіба наголосив на необхідності виробити формулу розподілення путівок до єврокубків від двох країн.

Втім, здаючи собі справу, що відразу об’єднати чемпіонати буде заважко, ідеологи «усуспільнення» зосередились на другому за рангом змаганні – Кубку, який, вочевидь, має зіграти роль пробного каменя перед куди амбіційнішими завданнями. За словами президента Російського футбольного союзу Сергія Фурсенка, одним із засобів піднесення престижу цього турніру є участь у ньому команд із України. «Зараз ми ведемо переговори про об’єднання Кубка та Суперкубка із українськими аналогами», – заявив він нещодавно. Не заперечують доцільності цього курсу й керівники деяких вітчизняних клубів. Декілька тижнів тому із цього приводу позитивно висловився генеральний директор «Шахтаря» Сергій Палкін: «Об’єднання чемпіонатів Росії і України – це гарна ідея, але відразу нам, на жаль, не вдасться її утілити. Тому у нас є ідея об’єднати розіграші Кубків і таким чином зробити перший крок на шляху до об’єднання чемпіонатів».

Федерація футболу України наразі не дає жодних позитивних сигналів стосовно потенційного об’єднання, втім, логіка моменту спонукає висловити деякі зауваги. Зазначу відразу: мене не цікавитиме ні комерційна рація / безглуздість цієї ідеї, ані доцільність / недоцільність її втілення з практичного боку. Насправді, все це – технічні моменти, яким, за умови концептуальної згоди, з більшим чи меншим трудом завше можна було б дати раду (так, нещодавня ухвала Російського футбольного союзу про поступовий перехід на систему змагань осінь – весна, за якою грає уся Європа і, зокрема, Україна, усуває одну з основних завад, що утруднювала б злиття чемпіонатів). Натомість огляд концептуальних підвалин обговорюваної ідеї, а надто – вияснення потенційного впливу спільної першості на процес націєтворення в Україні, виглядає куди актуальнішим.

Пам’ятаєте старий, але дуже дотепний анекдот про міжнародну міждисциплінарну наукову конференцію «Все про слонів», на якій нагороду за найоригінальніший виступ отримав доповідач із України, що виступив із тезами «Слони й українська національна революція»? Анекдот показовий, бо як індивідуумам, так і спільнотам справді властиво всякчас акцентувати увагу на тому, що їх найбільше займає на певнім відтинку онто- чи філогенезу. Втім, у нашому випадку прив’язання національної ідентичності до футболу не є аж таким надуманим, як може здатися попервах: футбол (і ширше – спорт) перетворився сьогодні на одну з найвиразніших маніфестацій національної ідентичності, а, отже, став чинником, що сприяє консолідації нації. Більше того, в самій засаді системи футбольних змагань лежить не що інше, як національний (державно-національний) принцип. Обидві форми змагань, практиковані в світі, засадничо пов’язані із феноменом нації: в них беруть участь національні збірні, що змагаються за звання найсильнішої нації (на континенті, планеті), та клуби, що, знову ж таки, розігрують національну першість, виборюючи титул найкращої команди в країні.

Змагання національних збірних є тією формою змагань, яка щонайпрямішим чином живить почуття національної ідентичності. Глядачі на трибунах вбираються в національні барви, лунає державний гімн, майорять прапори… Якщо мав рацію Бенедикт Андерсон, означуючи націю уявленою спільнотою, то, певно, ліпшого прикладу такого колективного уявлювання за трансляцію матчу національної збірної шукати годі. Навпроти телеекранів збирається сила силенна народу, серцебиття зливається в унісон – і кожен майже на дотик відчуває свою емоційно-духовну причетність із іншими: я не самотній. Я знаю, що сотні тисяч, а то і мільйони таких, як я, цієї самої хвилі уболівають за «наших» й готові щомиті в єдинім пориві радісно скинути руки вгору – або розпачливо схопитись за серце. І навіть більше! Завдячуючи Інтернету, я, за бажання, можу в режимі реального часу обговорити з ними на форумі перебіг гри і тим комунікаційно-дієво включити себе в життя спільноти.

Фактично, футбольне уболівання постає тим щоденним плебісцитом (Ентоні Сміт), який щораз (дарма, що на емоційно-чуттєвому, а не раціональному рівні) здійснює кожен член нації, переглядаючи ігри національної збірної. Не підкріплений іншими аспектами ідентичності (передусім історичною пам’яттю), цей досвід, зрозуміло, не буде тривким і стабільним, а проте при нагоді послугує первісним ґрунтом, на якому зможе розвинутись національна тотожність (власне, із цих міркувань виростають курйозні, але у вказанім світлі не позбавлені логіки пропозиції деяких вітчизняних «ідеологів» вважати футбол українською національною ідеєю, себто чинником, здатним об’єднати суспільство та прищепити патріотизм). Втім, полишаючи жарти на потім, уважніше гляньмо на клубні змагання. Чи не виявиться, бува, що вони, на відміну від збірної, не сприяють розвиткові національної ідентичності, а де в чому навіть перешкоджають її усталенню?

При першім наближенні саме такі висновки і спадають на думку. Клубні змагання плекають насамперед локальні (регіональні) ідентичності та місцевий патріотизм, а, отже, привносять і культивують елементи внутрішньої конфронтації і роз’єднаності, ділять ціле на окремі частини, що поборюють одна одну. Втім, під ближчим (сказати б, діалектичним) оглядом відкривається геть інша картина: національна першість з футболу є нічим іншим, як прекрасною ілюстрацією діалектики цілого і частин. Останні, безумовно, ділять те ціле, а проте в той же час складають та передбачають його, ба – належать йому. Включаючи в коло учасників лише ті регіони, що належать даній державі, національна першість постає навдивовижу важливим чинником ментальної географії, окреслює «наших» та «інших», привчає мислити в національній перспективі, у межах якої Львів виявляється ближчим (чи, вживаючи неологізму Ліни Костенко, «своїшим») для Донецька, аніж Ростов. Як не гірко це прозвучить, але за характерного для нинішньої України браку міжрегіональної комунікації саме футбол виявляється одним із провідних факторів освоєння (дослівно: о-своє-ння, себто визнання за «своє») території України та всього, що до неї дотичне.

Власне, у світлі сказаного стає зрозумілішим істинний сенс національної першості – виявлення найсильнішого з-поміж «своїх», тобто найсильнішого українського / чеського / угорського клубу тощо. Вибіркове включення до такої закритої системи «інших», що не матимуть родової якості – українськості / угорськосьті / чеськості – цілком позбавлятиме систему (а, отже, змагання і перемогу) якого-будь сенсу. Напр., як називатися переможцю чемпіонату, в складі якого, крім українських команд, гратимуть грецька і нідерландська? Або вісім німецьких? Звісно, що певну назву (на кшталт «Кубок Першого каналу») завше придумати можна, але вона конче нестиме відбиток довільності й випадковості, як і самий склад учасників. Найбільше – вона може бути зумовлена історично; у кожнім разі, логічно обґрунтовану назву для неї шукати годі, адже схопити в понятті два випадкових предмети, не перевищивши об’єму поняття, неможливо за визначенням (з таким само успіхом можна шукати спільної назви, скажімо, для щурів і дельфінів, розуміючи, що поняття «ссавці», яке перше охоплює ці тварини, аж ніяк не обмежується двома даними видами, а тому не підходить для конкретного опису). Втім, із сказаного із необхідністю випливає той єдино можливий спосіб взаємин із «іншими», що не призводить до втрати, а, навпаки, породжує сенс змагань. Ця осмислена першість має, знову ж, складатися з певної кількості таких частин, що сукупно складали би певну цілість, у межах якої поставали б «своїми». Такою цілістю для перелічених вище країн є Європа – той континент, до якого вони географічно належать. Відповідно і сенсом турніру є виявлення найсильнішого клубу в Європі – тобто серед усіх, а не якихось окремих націй. Як і у випадку національної першості, зовнішні домішки у вигляді азійських чи американських команд так само позбавляли б цю першість смислу.

(Закінчення у наступному записі)

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте