Футбол і націєтворення (закінчення)

(Початок у попередньому записі)

Беручи до уваги усе наведене, можна, зрештою, перейти до обговорюваної сьогодні українсько-російської першості та пошукати ті точки зору, за яких вона набуватиме якого-будь сенсу. На нашу думку, таких точок зору принаймні дві, й обидві (явно чи імпліцитно) прочитуються в світогляді тих, хто ратує за цю ідею (яка з них при тому переважає, то вже друге питання, яке, ймовірно, не до кінця зрозуміле і для самих адептів ідеї). Спільним для обох точок зору є нерозрізнення російських та українських клубів (і, ширше, народів, культур) на предмет «свій» – «чужий», тобто зарахування і перших, і других до категорії «наші» (що, як показано вище, і надаватиме сенсу потенційним змаганням). Відмінності починаються там, де пробуємо детальніше з’ясувати спосіб взаємин між цими елементами цілого – спосіб, що корелює й зумовлюється, в кінцевому підсумку, зовнішніми щодо футболу чинниками – ідеологією та ідентичністю.

Відповідно до першої точки зору, українці та росіяни, попри несуттєві розбіжності, становлять єдину націю – дарма, що (тимчасово) розтяту державними кордонами – відтак, об’єднана першість де-факто буде національною. Емпіричне дослідження висловлювань прихильників об’єднання потверджує дану тезу: значна частина тих, хто обстоює спільну першість, здебільшого не розрізняють Львів, Харків, з одного боку, і Томськ та Москву, із іншого, бачачи їх однаково «нашими». Представники другої точки зору, хоча й визнають за Україною та Росією досить вагомі відмінності, вбачають їх частинами більшого цілого (східнослов’янської єдності, СНД а чи «Русского мира»), в межах якого можна й потрібно проводити спільну першість. Втім, очевидно, що, як би ми не розглядали ту останню на початках, з часом вона неминуче набуватиме ознак національної, а значить, розмиватиме українську ідентичність, мінятиме ментально-географічні уявлення і вестиме до логічного під цим кутом зору питання про спільну (національну) збірну.

Насправді, одного разу ми вже проходили подібний сценарій. Єдиний чемпіонат із футболу, що розігрувався в СРСР, й єдина збірна, яку збирали з представників республік, посутньо були державними, а не національними явищами. Можна сказати більше: у 1920-х, коли союзну першість, долаючи організаційні негаразди, лише починали впроваджувати (зазначимо, на кілька років пізніше від перших республіканських змагань), почасти вона сприймалася (та й подавалася) як міжнародна і корелювала за статусом із Спартакіадою народів Союзу РСР. Втім, у післявоєнний час, коли інтернаціональну риторику заступила ідеологія «нової історичної спільності радянського народу» (себто свого роду нації), єдина першість, а надто – єдина збірна постали яскравою маніфестацією вже національного принципу, яку світ сприйняв за чисту монету. Іменуючи свою збірну радянською, держава виходила на міжнародну арену в одній особі, за якою незримо й безмовно стояли чергою безіменні (бо не називані по іменах) народи, приречені на асиміляцію та забуття.

Таким чином, об’єднаний українсько-російський чемпіонат із футболу не тільки розмиватиме українську ідентичність зсередини, але й затиратиме образ українців у світі, знову зливатиме його з образом росіян, зводячи нанівець ті старання, що їх докладалося двадцять років, аби навчити іноземців їх розрізняти. Річ в тім, що прецедентів об’єднання футбольних першостей світ дотепер не знав. Розуміючи згубність такого кроку, кожна, навіть найменша нація прагне розігрувати національні змагання, маніфестуючи тим свою окремішність та ідентичність. Звісно, у плані видовищності шотландці й ірландці виграли б, об’єднавшись з англійцями, але в ширшому, історичному вимірі дістали б національні проблеми. На жаль, в нас цього не розуміють і ладні «купувати» видовище коштом національної ідентичності. Чи не завелика ціна?