Мовою іронії
У Донецьку відкрилася українсько-шведська карикатурна виставка з екологічної проблематики
Проблеми забрудненості довкілля, утилізації відходів, природоохоронного виховання — себто ввесь комплекс питань, що їх часто окреслюють «екологічним» — перебуває тепер, будьмо відвертими, на маргінесах свідомості пересічного українця — що, зрештою, геть не дивно, з огляду на той «порядок денний», котрий щодень формує для нього влада. Екологічна тематика становить свого роду тест на здатність мислити стратегічно і при тому — в глобальних масштабах, — а що теперішні можновладці заледве на це спроможні, засвідчують бодай їхні глузувань гідні голосування й переголосування стосовно часу, за яким житиме країна.
Між тим, питання екологічної безпеки аж ніяк не є примхою практичного (за Кантом) розуму, але — умовою виживання в теперішнім світі. Вони є не просто нагальними для України (й передусім її промислових районів), але прямо зав'язані на тих проблемах, вирішення яких становить для неї питання життя чи смерті. Енергетична залежність, яка лежить в підвалинах більшості наших проблем, безпосередньо пов'язана з розв'язанням екологічного «вузлу». Справді, ощадливе ставлення до енергоносіїв, використання відновлюваних джерел енергії, утилізація відходів й сміття (в тому числі використання їх як матеріалу для біопалива), впровадження інноваційних технологій тощо — є тими засадами, які могли б значно полегшити вкраїнські будні. Втім, для імплементації їх у життя потрібна воля. Воля мислити й жити не тільки сьогоднішнім днем.
Покликання Стокгольма
Швеція є однією із тих країн, що спромоглася поставити й виконати більшість із перелічених вище завдань. Сьогодні це не тільки одна з найбільш поступових країн в плані дбайливого ставлення до природи, виховання екологічної культури й свідомості тощо, але (і передусім) країна, що майже на 100% забезпечує себе внутрішньою енергією. Так, в структурі споживання енергії Швеції лише 1% припадає на імпортовану електрику: 38% надає викопне паливо, 31% — «мирний атом», 10% — енергія ГЕС, 1% — енергія вітру; ще 19% покриває біопаливо. До 2020 року частка відновлюваної енергії (біопаливо, енергія сонця, вітру й води) має зрости в цій країні до 49%.
Втім, очевидно, що самотужки подолати глобальні проблеми неможливо за визначенням — саме тому Стокгольм бачить своє покликання в тому, аби (зокрема, й на власному прикладі) показати цілому світові переваги нового, відповідного часові мислення — і діяння. Певна річ, рухові від противного, себто оприявленню хибності й згубності традиційної (споживацької) культури, що її принципів досі тримається значна частина шестимільярдної людської цивілізації, так само надається в цій виховній стратегії важливого значення.
Виставка карикатурних робіт «Facing the climate», ініційована Шведським інститутом після Копенгагенської конференції щодо змін клімату (грудень 2009), — власне, й є одним із таких (і то — найбільш вдалих) шведських міжнародних проектів, що спрямований на привернення уваги світової громадськості до проблем кліматичних змін на планеті. Відпочатково участь у ньому взяли 25 карикатуристів зі Швеції, одначе мірою подорожування країнами світу збірка доповнюється роботами місцевих карикатуристів, щоразу отримуючи широкий резонанс серед глядачів. Починаючи від вересня 2010 року вона побувала на Балканах, в Ісландії, Малайзії, Сирії, Латвії і Росії, а кількість відвідувачів сягнула понад 40 тис.
Цієї осені (під назвою «Плюс 1°С. Кліматичні зміни мовою карикатуристів України та Швеції») виставка «Facing the climate» завітала і в Україну. Без перебільшення дивовижна експозиція містить роботи вісьмох карикатуристів — п'ятьох шведів і трьох українців, кожен з яких представив по три твори. 18 жовтня за участі заступника посла Швеції в Україні Мортена Енберга виставку було відкрито в Донецькому Будинку працівників культури. Донецьк став другим із українських міст, яке дістало змогу побачити роботи майстрів: раніше вони експонувалася в Дніпропетровську, а наступним місцем дислокації (вже в листопаді) стане столиця.
Культура versus природа
«Жанр карикатури, попри його спроможність викликати в людини сміх, насамперед апелює до мислення», — справедливо зазначила, відкриваючи експозицію, директор Будинку працівників культури Майя Калініченко. «Ці картини змушують замислитися про природу, про цінності, спонукають змінювати усталені пріоритети», — вторував їй заступник посла Швеції Мортен Енберг.
Справді. Автори карикатур іронізують над зухвалістю, самовпевненістю, обмеженістю людини, яка здебільшого не здатна усвідомити, куди веде планету, — а коли й здатна, то воліє уникати думок про «лихе». Тези про споживацьке суспільство, недалекоглядність, безвідповідальність та корисливість людської істоти є сьогодні загальниками абсолютно для кожного, а проте знання цих очевидних речей далеко не завше веде до усвідомлення конечності змін і, головно, ролі окремої людини у цім процесі. Перекладаючи відповідальність на «уряди», вона не завдає собі клопоту почати із себе, воліючи жити за принципом «після нас хоч потоп».
Рібер Ганссон. Ковчег
Головна ідея виставки: цінності, що панують у нашім суспільстві, направду є антицінностями. Це світ, де напередодні потопу в спасеннім Ковчегу рятують насамперед коштовні автівки (по парі від кожної марки), а вже тоді (якщо стане місця) — людей і тварин. Це світ, де остання малесенька купка снігу експонується за склом у природничім музеї. Світ, де на екологічному саміті, здаючи собі справу у тому, що щось не так, спікер висловлює занепокоєння тим, що довкілля більше не відповідає сучасним вимогам цивілізації, а тому має переосмислити свої пріоритети. Автори піддають гострій критиці подвійні стандарти, що виявляються, врешті-решт, не тільки при розв'язанні екологічних проблем. На карикатурі «Китай — найбрудніший?» «чисті комірці» з США та ЄС хизуються одне перед одним природоохоронним рівнем своїх країн, в той час як приналежні їм жахливі фабрики вщент занапащають природу Китаю. Українські учасники проекту — Олександр Костенко з Дніпропетровська, Сергій Рябоконь з Києва та Микола Капуста з Донецька — порушили не менш актуальні аспекти проблеми, і то — піднявшись на рівень узагальнень. «Тупикова гілка» Сергія оповідає про людину, котра, спилявши сук, на якому сиділа, з подивом зависає в повітрі, бачачи, як падає — ні, не сук — а ціле дерево. А Олександр і поготів малює людину, яка, перетворивши свою домівку — Землю — на великий санвузол, натхненно задивляється на інші планети — потенційні домівки (чи пак, туалети).
Втім, найбільш характеристичною і, сказати б, проникливою з культурологічного пункту огляду є, на нашу думку, робота Сергія Рябоконя «Добровільна пожертва», на якій Адам та Єва пристиджене простягають сухому, майже мертвому і геть голому дереву два листки, що ними колись були прикрили свої сороміцькі місця. Звернення до проблематики початку людства аж ніяк не випадкове, адже виглядає на те, що тепер воно перебуває побіля свого кінця. Якщо культура як така починалася з перших людей, що, усвідомивши наготу, прикрили її листочками, — і в такий спосіб протиставили себе природі, то тепер, коли це протистояння (культура — природа) привело останню до межі винищення, людині нічого не залишається, як знов «оголитися», себто визнати хибність своєї культури й свою засадничу належність до тієї-таки природи. Визнати неминучість своєї загибелі в разі загину природи, а відтак, і відповідальність за неї.
Сергій Рябоконь. Добровільна пожертва
0 коментарів