Мистецтво бачити
Фотовиставка «Жемчуг и уголь» ознаменувала відкриття Київської школи фотографії у Донецьку
Затишна, добре освітлена зала, в центрі якої розташувався невеличкий оркестр; чарівна класична музика з виразним голосом скрипки — й світлини, здебільшого чорно-білі, де-не-де скрашені тьмяними барвами… Першими впали в око портретні зображення шахтарів. Вкриті шаром вугільного пилу обличчя вразили поглядом — навдивовижу глибоким, проникливим — і дещо замислено-сторожким. Згодом, між названими портретами завважив і інші фото: крихкі, тендітні й легкі (мало не легковажні) силуети жінок, що — ні, не застигли! — немов… ожили у створених для них митцями світах…
Завітавши на виставку «Жемчуг и уголь», організовану Київською школою фотографії з нагоди відкриття закладу у Донецьку, несподівано опинився у святково-піднесеній — і воднораз позначеній непогамовною екзистенційною тугою — атмосфері промислового краю, геніально схопленій ще понад вісімдесят років тому в документальній кінострічці «Ентузіазм (Симфонія Донбасу)» Дзиґою Вертовим. «Музика сфер», що її спромігся «розчути» в лункому гулі індустріального регіону митець, ця таємнича сполука гармонії й розладу, порядку і хаосу, наклала вагомий відбиток на цілий образ життя, закарбувавши на лицях місцевих мешканців непростий індивідуальний і колективний досвід. «Ночі і дні залишили свій слід в моїх очах», — мимоволі згадав рядок із пісні С. Вакарчука — і тут-таки натрапив на суголосний настрою, що був мною опанував, заклик до глядачів, викладений в обґрунтуванні концепції виставки: «Вдивіться уважно в ці лиця. Постарайтесь побачити. Смуток і вічну надію; вогник завзяття та втому від сірих буднів; мудрість прожитих років та мужність щоденного ризику». Й далі: «Внутрішнє світло присутнє в усіх. Його тільки потрібно побачити».
Власне кажучи, символіка експозиції — перло та вугіль — відсилає саме до цієї ідеї. Поза очевидною і, зрештою, банальною асоціацією з конкретним регіоном (що здавна прославився шахтарською працею і віднедавна — олігархічними кланами), йдеться про дещо вагоміше: зір, уважний погляд сумлінного шукача справдешнього скарбу — краси, прихованої від побіжного позирку так само глибоко і надійно, як розсипи перлів на океанському дні чи поклади вугілля — у земних надрах. Мовою символів, перло означує (серед іншого) духовне просвітлення — те, що дозволяє збагнути: світло душі, яке являється перед нашим естетичним чуттям як краса, однаково наявне і в сяйливій, досконалій перлині, і в незграбнім — на позір — кавалку вугілля. Навчити (й навчитися!) видіти неочевидне, приховане від побіжного погляду світло, що лине з очей людини; навчити (й навчитися!) проникати у потаємні куточки душі, де народжується незбагненна краса, — власне, й вбачають за своє надзавдання у Київській школі фотографії. Все поза тим — схоплення чарівної миттєвості об'єктивом і таке інше — є справою техніки й набутого досвіду.
«Це приходить тільки із досвідом, — розповідає засновник і директор КШФ, а також — один з авторів експозиції Костянтин Сова, коли мова заходить про правдивість і штучність, нещирість образу, — Іще 20 років тому я «не бачив», що людина спинилася, що вона несвідома, — тепер я це бачу. Бачу, що людина заснула, занурилась в себе, і тоді «витягаю» її назовні. Є така фаза фотографування — вирішальний момент, коли фотограф має натиснути кнопку. Коли я бачу іскорки ув очах — я це роблю». Кажучи узагальнено, йдеться про «бачення» й «схоплювання» життя — таким, яким воно є саме по собі, в його природнім триванні. Сказане справедливо, втім, як щодо репортажної, так і постановочної фотографії, обидва роди якої було гармонійно представлено на експозиції: вибагливі образи жінок — плід уяви митця, й природні погляди шахтарів — символи самого життя: «Це шахтарі із міста Торез. З вісімдесятьох чоловік, котрі виходили з штольні, я зміг спіймати лише чоловік п'ятнадцять — вони втікали, соромились це робити. Шкодую, що не взяв з собою пару блоків сигарет та пару ящиків горілки, щоби сказати: «Хлопці, працюємо бартером», — жартує Костянтин, — Приблизно на одну людину йшло секунд тридцять. Цього достатньо, аби людина ожила і дала мені те, що потрібно».
Опанувати дане мистецтво — бачити й схоплювати життя — відтепер матимуть змогу і донеччани. Донецький заклад — перше регіональне відділення КШФ, яка вважається однією з провідних у країнах СНД. За десять років свого існування школа випустила майже 4000 тисячі фотографів, багато з яких відкрили власні студії. Школа є повноправним членом Міжнародної Федерації Фотографічного Мистецтва, організатором фотоконкурсу «Чорно-білий настрій», партнером відомого «Пробігу під каштанами» та спонсором фотоконкурсу для дітей-інвалідів.
Фото: Костянтин Сова
Затишна, добре освітлена зала, в центрі якої розташувався невеличкий оркестр; чарівна класична музика з виразним голосом скрипки — й світлини, здебільшого чорно-білі, де-не-де скрашені тьмяними барвами… Першими впали в око портретні зображення шахтарів. Вкриті шаром вугільного пилу обличчя вразили поглядом — навдивовижу глибоким, проникливим — і дещо замислено-сторожким. Згодом, між названими портретами завважив і інші фото: крихкі, тендітні й легкі (мало не легковажні) силуети жінок, що — ні, не застигли! — немов… ожили у створених для них митцями світах…
Завітавши на виставку «Жемчуг и уголь», організовану Київською школою фотографії з нагоди відкриття закладу у Донецьку, несподівано опинився у святково-піднесеній — і воднораз позначеній непогамовною екзистенційною тугою — атмосфері промислового краю, геніально схопленій ще понад вісімдесят років тому в документальній кінострічці «Ентузіазм (Симфонія Донбасу)» Дзиґою Вертовим. «Музика сфер», що її спромігся «розчути» в лункому гулі індустріального регіону митець, ця таємнича сполука гармонії й розладу, порядку і хаосу, наклала вагомий відбиток на цілий образ життя, закарбувавши на лицях місцевих мешканців непростий індивідуальний і колективний досвід. «Ночі і дні залишили свій слід в моїх очах», — мимоволі згадав рядок із пісні С. Вакарчука — і тут-таки натрапив на суголосний настрою, що був мною опанував, заклик до глядачів, викладений в обґрунтуванні концепції виставки: «Вдивіться уважно в ці лиця. Постарайтесь побачити. Смуток і вічну надію; вогник завзяття та втому від сірих буднів; мудрість прожитих років та мужність щоденного ризику». Й далі: «Внутрішнє світло присутнє в усіх. Його тільки потрібно побачити». Власне кажучи, символіка експозиції — перло та вугіль — відсилає саме до цієї ідеї. Поза очевидною і, зрештою, банальною асоціацією з конкретним регіоном (що здавна прославився шахтарською працею і віднедавна — олігархічними кланами), йдеться про дещо вагоміше: зір, уважний погляд сумлінного шукача справдешнього скарбу — краси, прихованої від побіжного позирку так само глибоко і надійно, як розсипи перлів на океанському дні чи поклади вугілля — у земних надрах. Мовою символів, перло означує (серед іншого) духовне просвітлення — те, що дозволяє збагнути: світло душі, яке являється перед нашим естетичним чуттям як краса, однаково наявне і в сяйливій, досконалій перлині, і в незграбнім — на позір — кавалку вугілля. Навчити (й навчитися!) видіти неочевидне, приховане від побіжного погляду світло, що лине з очей людини; навчити (й навчитися!) проникати у потаємні куточки душі, де народжується незбагненна краса, — власне, й вбачають за своє надзавдання у Київській школі фотографії. Все поза тим — схоплення чарівної миттєвості об'єктивом і таке інше — є справою техніки й набутого досвіду.
«Це приходить тільки із досвідом, — розповідає засновник і директор КШФ, а також — один з авторів експозиції Костянтин Сова, коли мова заходить про правдивість і штучність, нещирість образу, — Іще 20 років тому я «не бачив», що людина спинилася, що вона несвідома, — тепер я це бачу. Бачу, що людина заснула, занурилась в себе, і тоді «витягаю» її назовні. Є така фаза фотографування — вирішальний момент, коли фотограф має натиснути кнопку. Коли я бачу іскорки ув очах — я це роблю». Кажучи узагальнено, йдеться про «бачення» й «схоплювання» життя — таким, яким воно є саме по собі, в його природнім триванні. Сказане справедливо, втім, як щодо репортажної, так і постановочної фотографії, обидва роди якої було гармонійно представлено на експозиції: вибагливі образи жінок — плід уяви митця, й природні погляди шахтарів — символи самого життя: «Це шахтарі із міста Торез. З вісімдесятьох чоловік, котрі виходили з штольні, я зміг спіймати лише чоловік п'ятнадцять — вони втікали, соромились це робити. Шкодую, що не взяв з собою пару блоків сигарет та пару ящиків горілки, щоби сказати: «Хлопці, працюємо бартером», — жартує Костянтин, — Приблизно на одну людину йшло секунд тридцять. Цього достатньо, аби людина ожила і дала мені те, що потрібно».
Опанувати дане мистецтво — бачити й схоплювати життя — відтепер матимуть змогу і донеччани. Донецький заклад — перше регіональне відділення КШФ, яка вважається однією з провідних у країнах СНД. За десять років свого існування школа випустила майже 4000 тисячі фотографів, багато з яких відкрили власні студії. Школа є повноправним членом Міжнародної Федерації Фотографічного Мистецтва, організатором фотоконкурсу «Чорно-білий настрій», партнером відомого «Пробігу під каштанами» та спонсором фотоконкурсу для дітей-інвалідів.
Фото: Костянтин Сова
0 коментарів