Побачити себе
«Інший Челсі» як дзеркало українського сьогодення
13 травня — акурат за три тижні після першої «серії» показів, що спричинили в Донецьку небачений ажіотаж, — у місті відбулась друга «черга» демонстрації нашумілого документального фільму «Інший Челсі. Історія з Донецька». Не безкоштовний, на відміну від першого разу, показ мав на меті задовольнити попит тієї думаючої частини донеччан, що прагнула побачити Донецьк, а, отже, й себе очима сторонньої людини (причому — з розвиненої країни), але з тієї чи іншої причини (зокрема, за браком квитків) не потрапила на кіно в квітні. Іронія ситуації полягала, одначе, у тім, що лише під час перегляду ставала очевидною глибока утопічність цього бажання: завдання режисера (і то — майже геніально реалізоване) було діаметрально протилежним — побачити (і показати) Донецьк очима його мешканців. Конкретніше: побачити (і показати) місто таким, яким воно постає в очах (та соціальних практиках) представників різних соціальних прошарків, — постає неуникно та кожноденно (читай — об'єктивно), а проте через звичку — чи пак, наближену оптику — уже давно не рефлектується. У фільмі Пройса, власне кажучи, не відкривається нічого нового; його завдання лежить не так в предметній, як в когнітивній площині: відкрити очі на те, що нас оточує, та (не більше й не менше) просто дати люстерко…
«А король-то — голий!»
«Фільм показав те, що є, — ділиться враженнями після показу молодий донецький ролер й телевізійний оператор Володимир Дубровський. — Він не такий скандальний, він просто показав те, що ми бачимо кожного дня, те, що ми знаємо, те, з чим стикаємося повсякчас. Ми в цьому живемо. Нам просто показали трохи одвертіше, згори те, що було й так зрозуміло й усім відомо». «Чи дізналась я з цього фільму щось нове про Донецьк? Не можу відповісти ствердно, — вторує йому студентка економічного факультету ДонНУ Альона Матвійчук. — Скоріше, я впевнилась в своїх уявленнях про рідне місто, отримала додаткові підтвердження для них. Думаю, якихось особливих відкриттів не несе він для абсолютної більшості донеччан. Хіба хтось з нас має сумніви в тому, що місцева влада ставиться до свого виборця зверхньо, зневажливо, що її представники розкошують на сумнівно нажиті доходи? Просто демонстрація цього з великого екрану будить вже приспані осуд та обурення: як так? нам плюють прямо в обличчя!».
Власне, під знаком емоційної реакції на фільм — у спектрі якої, поза обуренням та осудом, мало місце й захоплення стрічкою, й намагання знайти її «замовника» — й минули три тижні від часу прем'єрного кінопоказу. Перші спроби рефлексії обертались довкола висвітленого у фільмі контрасту між багатими й бідними (інакше — владою та народом). Ясна річ, найбільше дісталося одному з «героїв» стрічки, секретареві Донецької міської ради Миколі Левченку, що уособлював в фільмі неприглядний образ донецької (ширше — української) влади та був вимушений відповідати на низку незручних запитань (зокрема, про ймовірність своєї відставки).
Коли ненормальне править за норму
Втім, попри надзвичайну вагомість особистісного рівня для еволюції суспільних відносин (так, рішучі заходи саме на цім рівні — маємо на увазі відставку абощо — могли б примусити інших чиновників чинити інакше), фільм очевидно заторкує передусім явище, а отже, надається на ширший теоретичний аналіз розглядуваного суспільства. Левченко — яким би показовим і прикметним він не поставав — є лише екземпляром системи, на місці якого (теоретично) міг би бути хто інший. Апелюючи до європейської практики, згідно з якою чиновник, що його викрито в неправому слові чи ділі, подає у відставку, зазвичай забувають про суттєву відмінність: поведінка тамтого несумлінного урядовця яскраво виблискує на тлі більшої чи меншої порядності владної верстви. Натомість у нас облуда й брехня є, на жаль, регулярно здійснюваною й повторюваною практикою значної частини соціуму, отже, нормою в буквальному розумінні (дарма, що така норма цілком суперечить поняттю «норма» в смислі етичному).
Абсолютно ненормальний (але такий, що вже давно сприймається як нормальний) контраст між життям пересічного донеччанина (приміром, шахтаря) й представника влади яскраво унаочнюють в фільмі не лише інтер'єри помешкань (розкішні апартаменти одних та скромні квартири інших), жалюгідний стан промислових об'єктів та оздоблені мало не золотом коридори міськради, але й мовні практики — індикатор, що, згідно з лінгвістичним напрямом у філософії, найбільш адекватно відображає свідомість людини. Одна з перших сцен стрічки є надзвичайно промовистою в цьому сенсі: відомий кожному донеччанинові автомобіль із гучномовцем на даху, що їздить Донецьком та закликає усіх відвідати матч «Шахтаря», зраджує картину світу автора заклику, котра розподіляє людей не лише на «чоловіків» і «жінок», «молодих» та «людей похилого віку», але й на «робітників» та «VIPів», для яких на трибунах, звісна річ, приготовані окремі сектори.
Три риси Донбасу
На загал, стрічка Пройса дуже яскраво зображує три аспекти життя Донбасу.
По-перше, вона викриває глибокий цинізм донецької (ширше — української) влади, що матеріально й духовно визискує народ. Первісно маючи на думці показати західному глядачеві відмінність поглядів східної України з ідеологією правлячого на той момент «помаранчевого» режиму (поглядів, що ігнорувалися західними спостерігачами як апріорі облудні), згодом німецький режисер змінив основну ідею фільму, застановившись не на ідеологічних розбіжностях, а на їх цинічному та інструментальному використанні владою. «Я можу зрозуміти, — розповів режисер, — що багато людей тут (в Донецьку — С.С.) дивляться на це (питання мови, історії — С.С.) по-іншому, тому спочатку хотів зробити фільм, щоби люди зрозуміли, чому так. Але коли я зустрівся з Колею (Левченком — С.С.), я бачив, яким популістським шляхом це використовується, як це інструменталізовано, тому не зміг цього не показати. Позаяк навіть якщо ця позиція в чомусь, напевне, є виправданою, з цього отримуються політичні дивіденди. І це з обох сторін. Я не думаю, що в помаранчевому таборі якось по-іншому».
В документальній стрічці інструментальність використання ідеології владою дуже добре демонструють «софістичні» міркування Левченка з приводу перемоги в Великій вітчизняній війні за родинним обіднім столом. Виступаючи напередодні в студії Савіка Шустера, він цілком однозначно висловлювався в дусі радянської візії тих подій (що не припускала альтернативної версії), а проте в колі родичів (яке розбавив режисер Я. Пройс) дозволив собі «крамолу» про існування «двох правд» (зокрема, німецької) та відносність добра і зла.
По-друге, фільм унаочнює генетичний страх пострадянської людини перед владою — дарма, державною чи корпоративною. Глибока необізнаність в своїх правах (і навіть в праві мати якесь право) виливається в схилянні перед силою, патерналізмі, очікуванні на сильного господаря, що візьме владу та наведе лад. На донецькому ґрунті ця загальна для значної частини українців риса підсилюється повагою до «своїх», яким надається апріорна перевага, попри належність до криміналу, що цілком усвідомлюється. Зрештою, ще одна тема, що наскрізною лінією протинає весь фільм, — непохитний оптимізм народу, котрий попри всі труднощі й неприємності особистого чи суспільного життя не втрачає віри і щирості, що вони й забезпечують стрічці загальний позитивно- життєствердний настрій, а нам — надію на зміни на краще.
Коли ж їх чекати, ті зміни?
«Найгірше, — скрушно знизує плечима після показу фільму викладач менеджменту Донецького державного університету управління Віталій Вербицький, — що ми вийдемо з зали, поаплодуємо, посміємося, а по суті нічого не зміниться». «Це система, — додає вже цитований вище ролер Володимир Дубровський, — один фільм цього не змінить. Втім, він може посіяти в нас якесь насіння, яке зійде за декілька поколінь, може, кілька десятків років. І починати потрібно не з революції, не зі скидання когось із влади, а — з себе».
Завдяки документальній стрічці «Інший Челсі. Історія з Донецька», що була з максимальною безсторонністю, неприступною жодному інсайдеру, знята Я. Пройсом, ми (донеччани, та й загалом українці) нарешті отримали інструмент — дзеркало, зазирнувши в яке, могли би побачити правдивий образ себе і, виходячи з того, накреслити певний шлях. Чи матимемо сміливість туди поглянути, що там побачимо і що робитимемо із побаченим — то вже, властиво, цілком інша — наша — історія. Історія, що тільки-но починається.
Опубліковано в газеті «День» 17 травня 2011 р.
13 травня — акурат за три тижні після першої «серії» показів, що спричинили в Донецьку небачений ажіотаж, — у місті відбулась друга «черга» демонстрації нашумілого документального фільму «Інший Челсі. Історія з Донецька». Не безкоштовний, на відміну від першого разу, показ мав на меті задовольнити попит тієї думаючої частини донеччан, що прагнула побачити Донецьк, а, отже, й себе очима сторонньої людини (причому — з розвиненої країни), але з тієї чи іншої причини (зокрема, за браком квитків) не потрапила на кіно в квітні. Іронія ситуації полягала, одначе, у тім, що лише під час перегляду ставала очевидною глибока утопічність цього бажання: завдання режисера (і то — майже геніально реалізоване) було діаметрально протилежним — побачити (і показати) Донецьк очима його мешканців. Конкретніше: побачити (і показати) місто таким, яким воно постає в очах (та соціальних практиках) представників різних соціальних прошарків, — постає неуникно та кожноденно (читай — об'єктивно), а проте через звичку — чи пак, наближену оптику — уже давно не рефлектується. У фільмі Пройса, власне кажучи, не відкривається нічого нового; його завдання лежить не так в предметній, як в когнітивній площині: відкрити очі на те, що нас оточує, та (не більше й не менше) просто дати люстерко…
«А король-то — голий!»
«Фільм показав те, що є, — ділиться враженнями після показу молодий донецький ролер й телевізійний оператор Володимир Дубровський. — Він не такий скандальний, він просто показав те, що ми бачимо кожного дня, те, що ми знаємо, те, з чим стикаємося повсякчас. Ми в цьому живемо. Нам просто показали трохи одвертіше, згори те, що було й так зрозуміло й усім відомо». «Чи дізналась я з цього фільму щось нове про Донецьк? Не можу відповісти ствердно, — вторує йому студентка економічного факультету ДонНУ Альона Матвійчук. — Скоріше, я впевнилась в своїх уявленнях про рідне місто, отримала додаткові підтвердження для них. Думаю, якихось особливих відкриттів не несе він для абсолютної більшості донеччан. Хіба хтось з нас має сумніви в тому, що місцева влада ставиться до свого виборця зверхньо, зневажливо, що її представники розкошують на сумнівно нажиті доходи? Просто демонстрація цього з великого екрану будить вже приспані осуд та обурення: як так? нам плюють прямо в обличчя!».
Власне, під знаком емоційної реакції на фільм — у спектрі якої, поза обуренням та осудом, мало місце й захоплення стрічкою, й намагання знайти її «замовника» — й минули три тижні від часу прем'єрного кінопоказу. Перші спроби рефлексії обертались довкола висвітленого у фільмі контрасту між багатими й бідними (інакше — владою та народом). Ясна річ, найбільше дісталося одному з «героїв» стрічки, секретареві Донецької міської ради Миколі Левченку, що уособлював в фільмі неприглядний образ донецької (ширше — української) влади та був вимушений відповідати на низку незручних запитань (зокрема, про ймовірність своєї відставки).
Коли ненормальне править за норму
Втім, попри надзвичайну вагомість особистісного рівня для еволюції суспільних відносин (так, рішучі заходи саме на цім рівні — маємо на увазі відставку абощо — могли б примусити інших чиновників чинити інакше), фільм очевидно заторкує передусім явище, а отже, надається на ширший теоретичний аналіз розглядуваного суспільства. Левченко — яким би показовим і прикметним він не поставав — є лише екземпляром системи, на місці якого (теоретично) міг би бути хто інший. Апелюючи до європейської практики, згідно з якою чиновник, що його викрито в неправому слові чи ділі, подає у відставку, зазвичай забувають про суттєву відмінність: поведінка тамтого несумлінного урядовця яскраво виблискує на тлі більшої чи меншої порядності владної верстви. Натомість у нас облуда й брехня є, на жаль, регулярно здійснюваною й повторюваною практикою значної частини соціуму, отже, нормою в буквальному розумінні (дарма, що така норма цілком суперечить поняттю «норма» в смислі етичному).
Абсолютно ненормальний (але такий, що вже давно сприймається як нормальний) контраст між життям пересічного донеччанина (приміром, шахтаря) й представника влади яскраво унаочнюють в фільмі не лише інтер'єри помешкань (розкішні апартаменти одних та скромні квартири інших), жалюгідний стан промислових об'єктів та оздоблені мало не золотом коридори міськради, але й мовні практики — індикатор, що, згідно з лінгвістичним напрямом у філософії, найбільш адекватно відображає свідомість людини. Одна з перших сцен стрічки є надзвичайно промовистою в цьому сенсі: відомий кожному донеччанинові автомобіль із гучномовцем на даху, що їздить Донецьком та закликає усіх відвідати матч «Шахтаря», зраджує картину світу автора заклику, котра розподіляє людей не лише на «чоловіків» і «жінок», «молодих» та «людей похилого віку», але й на «робітників» та «VIPів», для яких на трибунах, звісна річ, приготовані окремі сектори.
Три риси Донбасу
На загал, стрічка Пройса дуже яскраво зображує три аспекти життя Донбасу.
По-перше, вона викриває глибокий цинізм донецької (ширше — української) влади, що матеріально й духовно визискує народ. Первісно маючи на думці показати західному глядачеві відмінність поглядів східної України з ідеологією правлячого на той момент «помаранчевого» режиму (поглядів, що ігнорувалися західними спостерігачами як апріорі облудні), згодом німецький режисер змінив основну ідею фільму, застановившись не на ідеологічних розбіжностях, а на їх цинічному та інструментальному використанні владою. «Я можу зрозуміти, — розповів режисер, — що багато людей тут (в Донецьку — С.С.) дивляться на це (питання мови, історії — С.С.) по-іншому, тому спочатку хотів зробити фільм, щоби люди зрозуміли, чому так. Але коли я зустрівся з Колею (Левченком — С.С.), я бачив, яким популістським шляхом це використовується, як це інструменталізовано, тому не зміг цього не показати. Позаяк навіть якщо ця позиція в чомусь, напевне, є виправданою, з цього отримуються політичні дивіденди. І це з обох сторін. Я не думаю, що в помаранчевому таборі якось по-іншому».
В документальній стрічці інструментальність використання ідеології владою дуже добре демонструють «софістичні» міркування Левченка з приводу перемоги в Великій вітчизняній війні за родинним обіднім столом. Виступаючи напередодні в студії Савіка Шустера, він цілком однозначно висловлювався в дусі радянської візії тих подій (що не припускала альтернативної версії), а проте в колі родичів (яке розбавив режисер Я. Пройс) дозволив собі «крамолу» про існування «двох правд» (зокрема, німецької) та відносність добра і зла.
По-друге, фільм унаочнює генетичний страх пострадянської людини перед владою — дарма, державною чи корпоративною. Глибока необізнаність в своїх правах (і навіть в праві мати якесь право) виливається в схилянні перед силою, патерналізмі, очікуванні на сильного господаря, що візьме владу та наведе лад. На донецькому ґрунті ця загальна для значної частини українців риса підсилюється повагою до «своїх», яким надається апріорна перевага, попри належність до криміналу, що цілком усвідомлюється. Зрештою, ще одна тема, що наскрізною лінією протинає весь фільм, — непохитний оптимізм народу, котрий попри всі труднощі й неприємності особистого чи суспільного життя не втрачає віри і щирості, що вони й забезпечують стрічці загальний позитивно- життєствердний настрій, а нам — надію на зміни на краще.
Коли ж їх чекати, ті зміни?
«Найгірше, — скрушно знизує плечима після показу фільму викладач менеджменту Донецького державного університету управління Віталій Вербицький, — що ми вийдемо з зали, поаплодуємо, посміємося, а по суті нічого не зміниться». «Це система, — додає вже цитований вище ролер Володимир Дубровський, — один фільм цього не змінить. Втім, він може посіяти в нас якесь насіння, яке зійде за декілька поколінь, може, кілька десятків років. І починати потрібно не з революції, не зі скидання когось із влади, а — з себе».
Завдяки документальній стрічці «Інший Челсі. Історія з Донецька», що була з максимальною безсторонністю, неприступною жодному інсайдеру, знята Я. Пройсом, ми (донеччани, та й загалом українці) нарешті отримали інструмент — дзеркало, зазирнувши в яке, могли би побачити правдивий образ себе і, виходячи з того, накреслити певний шлях. Чи матимемо сміливість туди поглянути, що там побачимо і що робитимемо із побаченим — то вже, властиво, цілком інша — наша — історія. Історія, що тільки-но починається.
Опубліковано в газеті «День» 17 травня 2011 р.
0 коментарів