В Донецьку Миколайчука покажуть. Та чи побачать?

В Донецькому кінотеатрі ім. Т.Шевченка з нагоди 70-тиріччя від дня народження геніального українського актора, режисера та сценариста Івана Миколайчука відбудеться ретроспективний показ восьми стрічок за його участі, що увійшли до випущеної в червні за підтримки Міністерства культури України та Національного центру О. Довженка збірки в форматі DVD. Таким чином, Донецьк приєднається до ювілейних заходів, присвячених великому митцеві, що стартували цього місяця у багатьох містах країни. Як і в кінотеатрах Чернівців, Львова та Києва, де покази вже відбулися чи ще тривають, донеччани матимуть змогу побачити найбільші акторські та режисерські роботи майстра, серед яких — «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Анничка» й «Порпала грамота» Б. Івченка тощо. Втім, змогу матимуть — та чи побачать?

Справа у тому, що показ в Донецьку — на відміну, скажімо, від показу в Києві — має, сказати б, свої особливості, і то — доволі суттєві. Як можна дізнатися з офіційного сайту столичного кінотеатру «Жовтень», де серія показів вже добігла свого завершення, митцеві було присвячено окремий тиждень (23-29 червня), впродовж якого щоденно — о другій та о п'ятій годині — демонструвалися дві роботи (отже, шість фільмів з восьми було показано навіть двічі, решта «крутилися» один раз). А що в Донецьку? По-перше, захід розтягнуто на півтора місяці (по одному фільму на тиждень). По-друге, обрано (чи радше виділено?), мабуть, найменш зручний час, який тільки можна собі уявити, — понеділок, дев'ята ранку. Бракує й елементарної інформації про подію. Так, якщо на сайті «Жовтня» ознайомився з докладним описом кожної стрічки, то на сайті донецького кінотеатру не знайшов жодної згадки про ретроспективу! Навіть у розкладі кіносеансів на понеділок 4 липня, коли має відбутися демонстрація першого фільму («Сон»), останнього просто немає. Певно, єдиним джерелом інформації є невеличка листівочка з датами демонстрації, котру можна знайти безпосередньо в кінотеатрі.

То (постають безневинні питання) для кого це робиться? І як із таким подиву (чи жалю?) гідним невмінням зробити промоцію власній спадщині (що його бачимо, зрештою, повсякчас та повсюдно) можна розраховувати на опанування бодай власного культурного простору, не кажучи вже про якусь культурну експансію? Відповідь очевидна.  

Опубліковано в газеті «День» 30 червня 2011 р. 
http://www.day.kiev.ua/211761