Вихід на вулицю
В Донецьку презентували літературно-перекладацький часопис «Простори» («Pro Story»)
Видання, засноване 2009 року групою перекладачів з Києва та Черкас, представили донецькій публіці члени редакції — найліпший перекладач із французької на українську (2010) Андрій Рєпа та перекладачка з німецької на українську Неля Ваховська. За словами редакторів, теперішня ситуація у перекладацькій діяльності є доволі невтішною, якщо не сказати — критичною. Перекладацтво, що йому українська мова завдячує своїм розвитком за радянських часів (коли твори письменників ретельно вичищалися від «діалектних» та «застарілих» слів, саме перекладачі спромагалися доводити до друку ту чи іншу лексему й тим її зберігати), нині жодною мірою не підтримується державою. За цих умов активізація низової ініціативи, формування осередків перекладацької діяльності, де перекладачі мали б змогу читати й редагувати тексти одне одного, критикувати колег — і тим спонукати їх до професійного вдосконалення, набуває надзвичайно вагомої ролі: заповнення вакууму, що витворився в культурному просторі України, згуртування перекладачів, розбурхування приспаних ініціатив. Власне, перетворення «Просторів» на один із таких притягальних центрів інтелектуальної праці й вбачають за мету своєї діяльності редактори видання.
Втім, самою лиш місією презентованого часопису топік тем на зустрічі з авторами не вичерпався. Почавши з оповіді про однойменний ресурс в Інтернеті, що передував з'яві друкованого засобу, й стисло повівши про становлення цього останнього, далі редактори «Просторів» запропонували до обговорення шерег далеко ширших гуманітарних питань, як-от: соціальне ангажування літератури й відповідальність, культурна політика в Україні та андеграунд (контркультура). Тією призмою, через яку було заломлено перелічені теми, стала «вулиця» — вельми багатий на смисли й відкритий для різноманітних інтерпретацій образ, що став лейтмотивом останнього (четвертого) числа часопису і дав йому відповідну назву — «Вихід на вулицю».
«Переведіть мене через майдан...»
Цей знаменитий рядок із найвідомішої поезії В. Коротича, що вперше трапився мені, як це не дивно, саме в зв'язку з перекладацькою діяльністю (його було використано як епіграф в одному російському посібнику із перекладу), знову згадався, щойно зайшлося про соціальну відповідальність літератури і — беручи персонально — інтелектуала (митця). На думку редакторів часопису, тема соціальної ангажованості літератури, актуалізована на нашому ґрунті дискусією довкола «програмового» роману Ліни Костенко, заледве має яку-будь теоретичну вагу, адже література, будучи частиною життя, не може залишатися поза чи осторонь його перебігу. Виростаючи з нього та осмислюючи його, вона доростає до відповідальності за напрямок його руху, з якої, далі, нерідко народжується потреба маніфестувати свою позицію не тільки вербально, але й дієво. Відтак: вийти на вулицю (чи, послуговуючись питомою термінологією, на майдан), аби взяти участь — в політиці і, отже, житті.
Беручи найзагальніше, вулиця у розумінні редакції є метафорою життя; місцем, «де тепер відбувається все найцікавіше» (А. Рєпа); простором, де перетинаються й втілюються ідеї. Беручи вужче, вулиця становить символ політики, що вона під цим кутом зору прямо протиставляється державній владі. Політика, нагадує А. Рєпа, походить від слова «поліс» — громада, отже, означує ініціативу й активність, що походить з низів — власне, із вулиці. Антиподом так зрозумілій політичній діяльності виступає практика державного апарату, що схильний спускати згори вимоги й далі очікувати на їх виконання, відтак, зацікавлений у гамуванні ініціативності громадян, запереченні й маргіналізації суб'єкта як такого, що для нього «вихід на вулицю» стає чи не єдиним способом виявити свою суб'єктність — і як людини, і як громадянина. «Вихід на вулицю» — це, власне, і є вихід (чи, вірніше кажучи, входження, вхід) у справжню політику та правдиве життя.
Контркультура versus антикультура
За цих умов творена (вільним) суспільством культура неминуче стає андеграундом (контркультурою), позаяк протистоїть офіційній культурі — якщо це можна так називати. «Теперішня Україна, — зауважує А. Рєпа, — держава направду антикультурна, мейнстрим — це простір панування дурних смаків». Це, далі, намагання витиснути з актуального поля свідомості й «не помічати» тіньового боку життя (соціальних хвороб, негараздів, девіацій та смерті), інфантильне бажання закрити очі на все, що виходить поза межі «гламуру», й замкнути його в своєрідному ментальному «лупанарії» — з тим, аби видобувати звідтам лише найогидніші випадки й, мультиплікуючи їх, перетворювати на кітч а чи фарс.
«Вихід на вулицю» у цьому смислі — це ще й спроба розплющити очі й побачити життя таким, яким воно є, — із усіма його вадами та непривабливими моментами. Власне, звідси й відповідне змістове навантаження числа, в якому переважають похмурі барви (йдеться про чорно-білі світлини майстра сучасної соціальної фотографії Мірона Цовніра, що присвятив ціле життя фотографуванню неприглядних сторін дійсності) — й такі само історії: есе Ю. Андруховича про покинуту Прип'ять, (вперше перекладене українською) «Жорстоке життя» класика світового кіно П. Пазоліні, текст В. Беньяміна про насильство, запис розповіді української «жінки, що працює на нічній вулиці», переклади Ф. Кафки та І. Шульце…… Проблема андеграунду в тому, що він завжди залишається мовби «невидимим» у широкому культурному полі; втім, це та вада, яка без труднощів обертається на перевагу: можливість незалежної позиції, вибору, ведення власної лінії і формування (бодай довкола себе) направду культурного простору.
«День», 8 липня 2011 р.
Видання, засноване 2009 року групою перекладачів з Києва та Черкас, представили донецькій публіці члени редакції — найліпший перекладач із французької на українську (2010) Андрій Рєпа та перекладачка з німецької на українську Неля Ваховська. За словами редакторів, теперішня ситуація у перекладацькій діяльності є доволі невтішною, якщо не сказати — критичною. Перекладацтво, що йому українська мова завдячує своїм розвитком за радянських часів (коли твори письменників ретельно вичищалися від «діалектних» та «застарілих» слів, саме перекладачі спромагалися доводити до друку ту чи іншу лексему й тим її зберігати), нині жодною мірою не підтримується державою. За цих умов активізація низової ініціативи, формування осередків перекладацької діяльності, де перекладачі мали б змогу читати й редагувати тексти одне одного, критикувати колег — і тим спонукати їх до професійного вдосконалення, набуває надзвичайно вагомої ролі: заповнення вакууму, що витворився в культурному просторі України, згуртування перекладачів, розбурхування приспаних ініціатив. Власне, перетворення «Просторів» на один із таких притягальних центрів інтелектуальної праці й вбачають за мету своєї діяльності редактори видання. Втім, самою лиш місією презентованого часопису топік тем на зустрічі з авторами не вичерпався. Почавши з оповіді про однойменний ресурс в Інтернеті, що передував з'яві друкованого засобу, й стисло повівши про становлення цього останнього, далі редактори «Просторів» запропонували до обговорення шерег далеко ширших гуманітарних питань, як-от: соціальне ангажування літератури й відповідальність, культурна політика в Україні та андеграунд (контркультура). Тією призмою, через яку було заломлено перелічені теми, стала «вулиця» — вельми багатий на смисли й відкритий для різноманітних інтерпретацій образ, що став лейтмотивом останнього (четвертого) числа часопису і дав йому відповідну назву — «Вихід на вулицю».
«Переведіть мене через майдан...»
Цей знаменитий рядок із найвідомішої поезії В. Коротича, що вперше трапився мені, як це не дивно, саме в зв'язку з перекладацькою діяльністю (його було використано як епіграф в одному російському посібнику із перекладу), знову згадався, щойно зайшлося про соціальну відповідальність літератури і — беручи персонально — інтелектуала (митця). На думку редакторів часопису, тема соціальної ангажованості літератури, актуалізована на нашому ґрунті дискусією довкола «програмового» роману Ліни Костенко, заледве має яку-будь теоретичну вагу, адже література, будучи частиною життя, не може залишатися поза чи осторонь його перебігу. Виростаючи з нього та осмислюючи його, вона доростає до відповідальності за напрямок його руху, з якої, далі, нерідко народжується потреба маніфестувати свою позицію не тільки вербально, але й дієво. Відтак: вийти на вулицю (чи, послуговуючись питомою термінологією, на майдан), аби взяти участь — в політиці і, отже, житті.
Беручи найзагальніше, вулиця у розумінні редакції є метафорою життя; місцем, «де тепер відбувається все найцікавіше» (А. Рєпа); простором, де перетинаються й втілюються ідеї. Беручи вужче, вулиця становить символ політики, що вона під цим кутом зору прямо протиставляється державній владі. Політика, нагадує А. Рєпа, походить від слова «поліс» — громада, отже, означує ініціативу й активність, що походить з низів — власне, із вулиці. Антиподом так зрозумілій політичній діяльності виступає практика державного апарату, що схильний спускати згори вимоги й далі очікувати на їх виконання, відтак, зацікавлений у гамуванні ініціативності громадян, запереченні й маргіналізації суб'єкта як такого, що для нього «вихід на вулицю» стає чи не єдиним способом виявити свою суб'єктність — і як людини, і як громадянина. «Вихід на вулицю» — це, власне, і є вихід (чи, вірніше кажучи, входження, вхід) у справжню політику та правдиве життя.
Контркультура versus антикультура
За цих умов творена (вільним) суспільством культура неминуче стає андеграундом (контркультурою), позаяк протистоїть офіційній культурі — якщо це можна так називати. «Теперішня Україна, — зауважує А. Рєпа, — держава направду антикультурна, мейнстрим — це простір панування дурних смаків». Це, далі, намагання витиснути з актуального поля свідомості й «не помічати» тіньового боку життя (соціальних хвороб, негараздів, девіацій та смерті), інфантильне бажання закрити очі на все, що виходить поза межі «гламуру», й замкнути його в своєрідному ментальному «лупанарії» — з тим, аби видобувати звідтам лише найогидніші випадки й, мультиплікуючи їх, перетворювати на кітч а чи фарс.
«Вихід на вулицю» у цьому смислі — це ще й спроба розплющити очі й побачити життя таким, яким воно є, — із усіма його вадами та непривабливими моментами. Власне, звідси й відповідне змістове навантаження числа, в якому переважають похмурі барви (йдеться про чорно-білі світлини майстра сучасної соціальної фотографії Мірона Цовніра, що присвятив ціле життя фотографуванню неприглядних сторін дійсності) — й такі само історії: есе Ю. Андруховича про покинуту Прип'ять, (вперше перекладене українською) «Жорстоке життя» класика світового кіно П. Пазоліні, текст В. Беньяміна про насильство, запис розповіді української «жінки, що працює на нічній вулиці», переклади Ф. Кафки та І. Шульце…… Проблема андеграунду в тому, що він завжди залишається мовби «невидимим» у широкому культурному полі; втім, це та вада, яка без труднощів обертається на перевагу: можливість незалежної позиції, вибору, ведення власної лінії і формування (бодай довкола себе) направду культурного простору.
«День», 8 липня 2011 р.
3 коментарі