Культурний «протекціонізм»

Минулого тижня, ухваливши зміни до Закону України «Про телебачення і радіомовлення», теперішня більшість у Верховній Раді вбила черговий цвях у домовину національного інформаційного простору. Згідно із законопроектом, внесеним депутаткою від Партії регіонів Оленою Бондаренко, квоти на національний аудіовізуальний продукт на ТБ (іншими словами, на програми українського виробництва, виконані, зауважмо, будь-якою, а не лише українською мовою) було знижено з 50% до 25%, а квоти на «музичні твори українських авторів і виконавців» у радіопрограмах (котрі раніше становили 50% загального щотижневого обсягу мовлення) було й поготів скасовано. Таким чином, якщо раніше побачити цікаві українські телепередачі й почути на радіохвилях українських виконавців можна було бодай глупої ночі — у своєрідному часовому гетто, завдячуючи якому власники станцій набирали оті 50% загального щотижневого мовлення, то відтепер, здається, зникне й така можливість.

Обгрунтування цих змін, запропоноване депутаткою в пояснювальній записці до законопроекту, виглядає облудним і, що більше, непослідовним. Посилаючись на Європейську конвенцію про транскордонне телебачення, за якою кожна телерадіоорганізація «застерігає для європейських творів більшу частку годин трансляції», вона робить цілком софістичний висновок, що стосовно музичних творів українських авторів і виконавців «не можуть бути встановлені окремі квоти», позаяк вони належать до категорії «європейські твори».

Теза, від якої відштовхується О. Бондаренко, справді цілком слушна: українські твори є за родовою ознакою європейськими, але неможливість встановлення для них окремих квот логічно випливала б лише за тієї умови, якби йшлося про яку-небудь іншу європейську країну — приміром, про Францію. Уявити, що ця країна ні сіло, ні впало передбачила би собі якісь окремі квоти для музичних творів українських авторів і виконавців можна, лише маючи дуже багату фантазію, а от наявність в її законодавстві окремих квот для творів французьких авторів і виконавців є не тільки логічною, а й очевидною — з огляду на існування поняття національна культура, спеціальне опікування якою є завданням (і, між іншим, умовою існування) кожної нації.

Утім, про те, що встановлення «національних» квот є принципово можливим (а не «неможливим», як п. Бондаренко намагається обгрунтувати), вона й сама прекрасно знає, адже в іншому разі послідовно вимагала би їх скасування не тільки для «музичних творів українських авторів і виконавців», а й для «національного аудіовізуального продукту» в цілому, для якого квоти чомусь не скасовано, а «тільки» зменшено (чому зменшено — і чому саме вдвічі — в обгрунтуванні не сказано ані слова, але це й так очевидно).

Так само лукаво виглядає й теза авторки законопроекту про те, що скасування (й зменшення) квот «приведе до підвищення рівня плюралізму аудіовізуальних ЗМІ в Україні через урізноманітнення програм українських телерадіоорганізацій» і в такий спосіб дозволить українцям долучитися до «європейської культурної спадщини». З яким «різноманіттям програм» і з якою «європейською спадщиною» стикається щодень український глядач, можна легко побачити, увімкнувши будь-який провідний національний телеканал у прайм-тайм, який уже декілька років — через неписаний закон ринку — без бою віддано російському серіалові і російському ж розважальному шоу.

Ментальна і, отже, культурна залежність від Російської Федерації формально нагадує залежність газову: тією ж мірою, якою ця остання гальмує розвиток новітніх технологій із використання відновлюваних джерел енергії, залежність інформаційна тримає Україну в орбіті пострадянського світу та стає на заваді зростанню національної культури, на підвалини якої спирається будь-яка потужна нація. Утім, чи належить дбання про українську культуру до завдань політичної діяльності п. Бондаренко, — запитання, вочевидь риторичне. У тій-таки пояснювальній записці вона згадує про нібито недостатню кількість українських пісень для заповнення радіоефіру, але замість того, щоб заохотити розвиток вітчизняної музичної галузі, пропонує зробити їх необов’язковими для виконання. Хороше рішення, чи не так? Цілком у дусі лікаря, який, діагностувавши у пацієнта проблеми із зором, береться ампутувати очі, а не усунути вади.

Чи уподібниться такому лікареві президент, підписавши закон, чи, ветувавши його, залишить шанси українському інформаційному просторові на сякий-такий самостійний розвиток, стане відомо вже невдовзі. Можливо, в день української писемності й мови — 9 листопада.

http://www.day.kiev.ua/218532

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте