Про різницю в очікуваннях
Угорський соціолог Пал ТАМАШ: «...Європу не цікавить, що під Донецьком народився Прокоф’єв, її цікавить, що під Донецьком є вугілля»
Пал Тамаш, директор Інституту соціології Угорської академії наук, дійсний член Угорської академії інженерних наук, є одним із найбільших фахівців у галузі дослідження суспільних трансформацій посткомуністичних країн. Нагода поговорити з ним про досвід країн Вишеградської четвірки та роль України в сучасній Європі (зокрема, Східній) випала після завершення круглого столу на тему «Держава, культура, релігія та міжетнічні стосунки в країнах Вишеградської четвірки та Україні», що відбувся 6 грудня в Донецькому державному університеті управління. Природа труднощів, з якими стикається Україна на шляху європейської інтеграції, роль України як посередника між Європою та Росією, внутрішньополітичні питання мови та громадянства — ці та інші проблеми професор розглядає на тлі загальних тенденцій у розвитку Європейського Союзу, що дедалі виразніше тяжіє до двоступеневої політичної системи.
— Пане Тамаш, якими ви бачите сьогоднішні завдання або, можливо, місію країн Вишеградської четвірки в об’єднаній Європі?
— Я цинік у цьому питанні. По-перше, ідея створення Вишеградської четвірки належала не нам, а американцям. Вони казали: зрозумійте, ви маленькі, й щоб мати з вами справу, необхідна критична «пляма», група в центрі Європи. Тоді й виник Вишеград як геополітичний конструкт. Проте фактично країни, що входили до нього, тривалий час не знали, що робити, і їхня перша серйозна поява на геополітичній арені відбулася лише 1997 року, коли Чехію, Угорщину й Польщу приймали до НАТО. Щоб не створювати «островів», НАТО було налаштоване приймати лише ті країни, що мали кордони з країнами альянсу. Угорщина їх не мала, тому її не хотіли приймати в першій хвилі. Тоді поляки й чехи наполягли на тому, щоб включили й Угорщину, — й досягли успіху.
Удруге (й востаннє) Вишеград виступив на геополітичній арені в 2001—2002 роках, коли тривали переговори з Євросоюзом. ЄС розмовляв окремо з кожною країною, і його ідея полягала в тому, щоб приймати ті держави, з якими будуть пов’язані мінімальні витрати. Дрібні країни — Чехія й Угорщина — відповідали цій умові, а Польща — ні. Сільське господарство в Євросоюзі серйозно субсидується, тому приймати багатомільйонну армію польських селян було дуже невигідно. Тоді знову виник Вишеград і наполягав, мовляв, Польща — це наші, прийміть і їх.
Проте за останні 5—7 років, особливо в період правління в Польщі Качинського, Вишеград розділився й, фактично, я б сказав, розвалився. По-перше, тому, що поляки зайняли різко антимосковську позицію, тоді як решта членів четвірки вирішили, що не братимуть у цьому участі, внаслідок чого єдину позицію щодо сходу виробити не вдалося. Поляки хотіли групової конфронтації, але чехи, словаки й угорці на це не пішли. По-друге, в 2004—2005 роках дуже посварилися з приводу угорської меншості в Словаччині словаки й угорці. Офіційно країни мають чудові відносини, але реально вони вельми напружені. Угорщина створила прецедент: ти можеш залишатися жителем Словаччини (України й так далі), але якщо ти етнічний угорець, то ти отримуєш угорський паспорт. В Україні це дуже просто вирішується: оскільки подвійне громадянство заборонене, західноукраїнські угорці позбавлені права отримати угорський паспорт. У Словаччині ж, отримуючи угорське громадянство, людина автоматично позбавляється громадянства словацького, що викликає дуже великі проблеми в країні, де вона живе. Буквально місяць тому двох перших словацьких угорців публічно позбавили громадянства Словаччини.
З цього погляду надзвичайно цікавими є відносини між Чехією та Словаччиною. Якщо українсько-російські відносини напружені, то між ними — хоча вони й розділилися — відносини ідеальні. Чех дивиться, що робить словак, і автоматично говорить: я підтримую тебе. Немає такого питання, в якому Чехія офіційно як держава не підтримувала б Словаччину. Чудові відносини в них і в мовному плані: чех у Словаччині, як і раніше, може спокійно говорити чеською, причому як словацький діяч. Я — живий приклад Вишеграда. Крім того, що я професор у Будапешті, зараз я став професором у Братиславі, де відкрився Вищий Пан’європейський університет. Тиждень тому я був на першому засіданні ради факультету мас-медіа. Більшість членів ради — словаки, але заступник декана, який веде засідання, — чех, і він, як і раніше, читає чеською, маючи на це достатньо прав. Тобто абсолютно нормальним є засідання словацького вишу, де заступник декана веде засідання чеською, а люди говорять словацькою. Для Угорщини таке взаєморозуміння між Чехією та Словаччиною — завжди проблема, тому що якщо виникають якісь міжетнічні конфлікти, Чехія автоматично, без розмови, підтримує словаків, навіть не цікавлячись подробицями.
Тому, звісно, посли Вишеграда вам розповідатимуть про вічну дружбу — й у цьому, безумовно, буде частка правди, оскільки існують різні фонди, та й люди досягають порозуміння між собою вельми непогано. Проте як зовнішньополітична структура Вишеградська четвірка тяжко хвора. У цьому плані дуже показовим є такий момент. У Євросоюзі існують так звані блоки країн, які у багатьох питаннях голосують спільно: Скандинавія, Бенілюкс і т.п. Коли Вишеградська четвірка вступала до Євросоюзу, всі вважали, що вона матиме чотири голоси й разом лобіюватиме спільні інтереси, але в більшості випадків не виходить: навіть незважаючи на геополітику на сході, національні інтереси дуже різні. Чехія розвиває ядерну енергетику, а Угорщина з екологічних міркувань виступає різко проти. Польща зараз стане більше грати з Прибалтикою, ніж з Вишеградом. Я особисто переконаний центральноєвропеєць і не кажу, що цього немає зовсім, але уявити Вишеградську четвірку як реальну геополітичну силу сьогодні складно.
— Ви сказали, що в питанні, як розвивати відносини з Росією, думки всередині Вишеградської четвірки розділені. А щодо України? Польща, як відомо, активно підтримує вступ України...
— Розумієте, вступ України до ЄС — це не проблема сьогоднішнього дня. Підтримувати — будь ласка. Звісно, ми вас любимо, проте ніхто не думає, що найближчими роками це стане реальністю: не через Вишеград, а через Євросоюз. ЄС зараз йде в інший бік — не просто незалучення нових членів, а навіть певної внутрішньої ієрархії. На порядку денному стоїть двоступінчата Європа. З одного боку Єврозона з механічним управлінням — Голландія, Німеччина, Франція, які вважатимуть себе реальною федеральною Європою, — і з другого боку — країни на периферії. Певна річ, голос вони й надалі матимуть, але вирішальні питання обговорюватимуться не на загальних зборах, а всередині Єврозони. Тому головна проблема (зокрема й для Вишеграда, якщо взагалі сьогодні хтось про нього починає думати) — це не те, як залучити Білорусь або Україну, а те, як не випасти з основного процесу. Це схоже на те, як збирається за столом велика родина: є великий стіл, де сидять дорослі, і є маленький стіл, де сидять діти. І ось країни на периферії страшенно бояться, що вони не потраплять за великий стіл. Але дорослий стіл став настільки великим — 27 країн, що там уже важко проштовхнутися. І тебе можуть — дуже легко, дуже елегантно, дуже ввічливо, але недвозначно — відправити до дитячого: хлопці, пограйте поки самі. Чарку вам не даємо — не до чарки, але якийсь морс — безумовно.
— Зважаючи на це, чого варто чекати Україні найближчим часом, зокрема від саміту Україна — ЄС 19 грудня?
— Я думаю, що договір про асоційований економічний простір буде підписано, проте в цьому питанні я знову цинік. Структура цієї майбутньої угоди, наскільки я розумію, схожа на структуру документа, підписаного з країнами Магрібу. Франція — це її сфера впливу — добивалася того, щоб арабські країни (Марокко, Алжир, Туніс) увійшли в такі асоційовані члени. Можливо, останнім це вигідно для експорту бананів, але подивіться, що з ними сталося. Відбувається відплив мізків і приплив не дуже великого капіталу. Зрозуміло, що у випадку України йдеться про зовсім інші масштаби, але в структурі угоди я не бачу великих відмінностей.
— Коли говорять про місію України в контексті Європи, часто стверджують, що такою є роль сполучної ланки між Європою та Росією. Інакше кажучи, йдеться про певну інструментальну роль. На ваш погляд, чи вдається Україні виконувати цю місію? І далі, чи може країна мати ще яку-небудь місію, крім названої?
— Так, я теж писав про це кілька разів. Напевно, є й інші місії, але названа вами роль сполучної ланки, безумовно, одна з найважливіших. Тому коли Ющенко звернувся до Європи: «Любіть мене, а не Москву!» — я дивився на нього, як на дурня. Як це можна зіставити? До чого тут ви й до чого Москва? Він казав: «Україна — це ерзац-Росія. Так, ми східна цивілізація, так, ми православні, але обирайте нас». Дивилися, як на дурня. І, фактично, ця справа й закінчилася погано, бо це не просто питання газу й нафти, це — геополітика.
І тут постає дуже складне питання. Я бачу, що німці однозначні в прагненні отримувати газ і нафту без сполучних ланок, оскільки в них залишилися дуже недобрі спогади про ту метушню, яка щоразу виникала, коли то Україна, то Польща, то Білорусь починали, я вибачаюся, качати свої права. Я не проти цього, але від цього страждають європейські споживачі. Як наслідок німці відкрили «Північний потік», унаслідок чого роль України в нафтогазовому плані, безумовно, зменшується, й не тому, що захід налаштований проти України — те саме здійснювалося й щодо Польщі. Поляки кричали на повний голос: як це так? чому ви не радитеся з нами? це ж наші посередницькі інтереси! Проте Меркель власноруч відкрутила перед телекамерами вентиль: мовляв, ви чудові люди, але ми хотіли б отримувати російські сировинні ресурси без вашої допомоги. Якщо ти потрапляєш у ситуацію, яка шкодить актуальному інтересу будь-якої західної держави (особливо Німеччині — це головний гравець), ти вибув. Асоційований ти член, чи ні, від цього нічого не змінюється. Тому бути шарніром, бути сполучною ланкою — означає не розділяти, а об’єднувати. Якщо ти, виходячи зі своїх національних інтересів, схочеш розділити, жодного схвалення це не викличе. Я розумію, що це дуже образливо для будь-якого національного руху, національної самоідентифікації, але більшого чекати наразі від Європи нереально.
— Чого чекає Європа від України в духовному плані?
— Європа, слід сказати, і своїми духовними цінностями не цікавиться. Умовно кажучи, її не цікавить, що під Донецьком народився Сергій Прокоф’єв, а цікавить, що під Донецьком є вугілля — в тому сенсі, що воно може скласти конкуренцію вугіллю північнофранцузькому та бельгійському. Є напрямки, в яких Україна дуже сильна й конкурентоспроможна, — це метал і пшениця. Але Європа встановлює на цю продукцію квоти, щоб не пустити якіснішу й дешевшу продукцію на свої ринки. Я думаю, ці речі абсолютно однозначні: Східне партнерство, стипендії, обміни, гранти й так далі — це заміна, свого роду ерзац нечленства.
— У контексті досвіду Вишеградської четвірки, Україна теж намагалася створити довкола себе певне об’єднання країн — ГУАМ, але, що цікаво, до нього не входила Білорусь — країна, історично дуже близька Україні. Зрозуміло, що сьогодні наші країни достатньо різняться...
— Я думаю, що внутрішньополітичний момент, сприйняття національної ідентичності — багато чого відрізняє, розділяє ці країни, але в цілому я б сформулював це так: Україна намагається себе представити по осі «схід — захід» (або Євросоюз, або Росія), але вона, будучи великою важливою східноєвропейською країною, могла б мати ключову роль і в Білорусі (стабілізація ситуації), і, звісно, в Молдові, де є прямі українські інтереси — українське населення. Дуже важливо, що це не викликало б опору й припало б усім до душі. Євросоюз не хоче лізти до Білорусі, щоб не викликати побоювання в росіян, а Україна могла б. Але для цього знадобилася б така позиція, що була б прийнятною для всіх сторін. Скажімо, Ющенко хотів здійснити експорт помаранчевої революції до Білорусі, й, безумовно, росіяни це сприйняли як спробу їх ізолювати. Але є безліч інших зовнішньополітичних можливостей, за яких жодна сторона не боялася б, що третя сила захопить цю територію, й у той же час була б звільнена від брудної роботи — нормалізації, фінансової стабілізації, елементарної демократизації. Це морочливо, це брудно. А так було б дуже добре: є країна — не велика держава, але велика країна, — яка взяла на себе певні гарантії. До речі, думаю, що єдиним гарантом у Придністров’ї могла б бути Україна. Вона могла б створити якусь захисну зону, в якій не було б російських військ і, з другого боку, не було б загроз для населення.
Пал Тамаш, директор Інституту соціології Угорської академії наук, дійсний член Угорської академії інженерних наук, є одним із найбільших фахівців у галузі дослідження суспільних трансформацій посткомуністичних країн. Нагода поговорити з ним про досвід країн Вишеградської четвірки та роль України в сучасній Європі (зокрема, Східній) випала після завершення круглого столу на тему «Держава, культура, релігія та міжетнічні стосунки в країнах Вишеградської четвірки та Україні», що відбувся 6 грудня в Донецькому державному університеті управління. Природа труднощів, з якими стикається Україна на шляху європейської інтеграції, роль України як посередника між Європою та Росією, внутрішньополітичні питання мови та громадянства — ці та інші проблеми професор розглядає на тлі загальних тенденцій у розвитку Європейського Союзу, що дедалі виразніше тяжіє до двоступеневої політичної системи.
— Пане Тамаш, якими ви бачите сьогоднішні завдання або, можливо, місію країн Вишеградської четвірки в об’єднаній Європі?
— Я цинік у цьому питанні. По-перше, ідея створення Вишеградської четвірки належала не нам, а американцям. Вони казали: зрозумійте, ви маленькі, й щоб мати з вами справу, необхідна критична «пляма», група в центрі Європи. Тоді й виник Вишеград як геополітичний конструкт. Проте фактично країни, що входили до нього, тривалий час не знали, що робити, і їхня перша серйозна поява на геополітичній арені відбулася лише 1997 року, коли Чехію, Угорщину й Польщу приймали до НАТО. Щоб не створювати «островів», НАТО було налаштоване приймати лише ті країни, що мали кордони з країнами альянсу. Угорщина їх не мала, тому її не хотіли приймати в першій хвилі. Тоді поляки й чехи наполягли на тому, щоб включили й Угорщину, — й досягли успіху.
Удруге (й востаннє) Вишеград виступив на геополітичній арені в 2001—2002 роках, коли тривали переговори з Євросоюзом. ЄС розмовляв окремо з кожною країною, і його ідея полягала в тому, щоб приймати ті держави, з якими будуть пов’язані мінімальні витрати. Дрібні країни — Чехія й Угорщина — відповідали цій умові, а Польща — ні. Сільське господарство в Євросоюзі серйозно субсидується, тому приймати багатомільйонну армію польських селян було дуже невигідно. Тоді знову виник Вишеград і наполягав, мовляв, Польща — це наші, прийміть і їх.
Проте за останні 5—7 років, особливо в період правління в Польщі Качинського, Вишеград розділився й, фактично, я б сказав, розвалився. По-перше, тому, що поляки зайняли різко антимосковську позицію, тоді як решта членів четвірки вирішили, що не братимуть у цьому участі, внаслідок чого єдину позицію щодо сходу виробити не вдалося. Поляки хотіли групової конфронтації, але чехи, словаки й угорці на це не пішли. По-друге, в 2004—2005 роках дуже посварилися з приводу угорської меншості в Словаччині словаки й угорці. Офіційно країни мають чудові відносини, але реально вони вельми напружені. Угорщина створила прецедент: ти можеш залишатися жителем Словаччини (України й так далі), але якщо ти етнічний угорець, то ти отримуєш угорський паспорт. В Україні це дуже просто вирішується: оскільки подвійне громадянство заборонене, західноукраїнські угорці позбавлені права отримати угорський паспорт. У Словаччині ж, отримуючи угорське громадянство, людина автоматично позбавляється громадянства словацького, що викликає дуже великі проблеми в країні, де вона живе. Буквально місяць тому двох перших словацьких угорців публічно позбавили громадянства Словаччини.
З цього погляду надзвичайно цікавими є відносини між Чехією та Словаччиною. Якщо українсько-російські відносини напружені, то між ними — хоча вони й розділилися — відносини ідеальні. Чех дивиться, що робить словак, і автоматично говорить: я підтримую тебе. Немає такого питання, в якому Чехія офіційно як держава не підтримувала б Словаччину. Чудові відносини в них і в мовному плані: чех у Словаччині, як і раніше, може спокійно говорити чеською, причому як словацький діяч. Я — живий приклад Вишеграда. Крім того, що я професор у Будапешті, зараз я став професором у Братиславі, де відкрився Вищий Пан’європейський університет. Тиждень тому я був на першому засіданні ради факультету мас-медіа. Більшість членів ради — словаки, але заступник декана, який веде засідання, — чех, і він, як і раніше, читає чеською, маючи на це достатньо прав. Тобто абсолютно нормальним є засідання словацького вишу, де заступник декана веде засідання чеською, а люди говорять словацькою. Для Угорщини таке взаєморозуміння між Чехією та Словаччиною — завжди проблема, тому що якщо виникають якісь міжетнічні конфлікти, Чехія автоматично, без розмови, підтримує словаків, навіть не цікавлячись подробицями.
Тому, звісно, посли Вишеграда вам розповідатимуть про вічну дружбу — й у цьому, безумовно, буде частка правди, оскільки існують різні фонди, та й люди досягають порозуміння між собою вельми непогано. Проте як зовнішньополітична структура Вишеградська четвірка тяжко хвора. У цьому плані дуже показовим є такий момент. У Євросоюзі існують так звані блоки країн, які у багатьох питаннях голосують спільно: Скандинавія, Бенілюкс і т.п. Коли Вишеградська четвірка вступала до Євросоюзу, всі вважали, що вона матиме чотири голоси й разом лобіюватиме спільні інтереси, але в більшості випадків не виходить: навіть незважаючи на геополітику на сході, національні інтереси дуже різні. Чехія розвиває ядерну енергетику, а Угорщина з екологічних міркувань виступає різко проти. Польща зараз стане більше грати з Прибалтикою, ніж з Вишеградом. Я особисто переконаний центральноєвропеєць і не кажу, що цього немає зовсім, але уявити Вишеградську четвірку як реальну геополітичну силу сьогодні складно.
— Ви сказали, що в питанні, як розвивати відносини з Росією, думки всередині Вишеградської четвірки розділені. А щодо України? Польща, як відомо, активно підтримує вступ України...
— Розумієте, вступ України до ЄС — це не проблема сьогоднішнього дня. Підтримувати — будь ласка. Звісно, ми вас любимо, проте ніхто не думає, що найближчими роками це стане реальністю: не через Вишеград, а через Євросоюз. ЄС зараз йде в інший бік — не просто незалучення нових членів, а навіть певної внутрішньої ієрархії. На порядку денному стоїть двоступінчата Європа. З одного боку Єврозона з механічним управлінням — Голландія, Німеччина, Франція, які вважатимуть себе реальною федеральною Європою, — і з другого боку — країни на периферії. Певна річ, голос вони й надалі матимуть, але вирішальні питання обговорюватимуться не на загальних зборах, а всередині Єврозони. Тому головна проблема (зокрема й для Вишеграда, якщо взагалі сьогодні хтось про нього починає думати) — це не те, як залучити Білорусь або Україну, а те, як не випасти з основного процесу. Це схоже на те, як збирається за столом велика родина: є великий стіл, де сидять дорослі, і є маленький стіл, де сидять діти. І ось країни на периферії страшенно бояться, що вони не потраплять за великий стіл. Але дорослий стіл став настільки великим — 27 країн, що там уже важко проштовхнутися. І тебе можуть — дуже легко, дуже елегантно, дуже ввічливо, але недвозначно — відправити до дитячого: хлопці, пограйте поки самі. Чарку вам не даємо — не до чарки, але якийсь морс — безумовно.
— Зважаючи на це, чого варто чекати Україні найближчим часом, зокрема від саміту Україна — ЄС 19 грудня?
— Я думаю, що договір про асоційований економічний простір буде підписано, проте в цьому питанні я знову цинік. Структура цієї майбутньої угоди, наскільки я розумію, схожа на структуру документа, підписаного з країнами Магрібу. Франція — це її сфера впливу — добивалася того, щоб арабські країни (Марокко, Алжир, Туніс) увійшли в такі асоційовані члени. Можливо, останнім це вигідно для експорту бананів, але подивіться, що з ними сталося. Відбувається відплив мізків і приплив не дуже великого капіталу. Зрозуміло, що у випадку України йдеться про зовсім інші масштаби, але в структурі угоди я не бачу великих відмінностей.
— Коли говорять про місію України в контексті Європи, часто стверджують, що такою є роль сполучної ланки між Європою та Росією. Інакше кажучи, йдеться про певну інструментальну роль. На ваш погляд, чи вдається Україні виконувати цю місію? І далі, чи може країна мати ще яку-небудь місію, крім названої?
— Так, я теж писав про це кілька разів. Напевно, є й інші місії, але названа вами роль сполучної ланки, безумовно, одна з найважливіших. Тому коли Ющенко звернувся до Європи: «Любіть мене, а не Москву!» — я дивився на нього, як на дурня. Як це можна зіставити? До чого тут ви й до чого Москва? Він казав: «Україна — це ерзац-Росія. Так, ми східна цивілізація, так, ми православні, але обирайте нас». Дивилися, як на дурня. І, фактично, ця справа й закінчилася погано, бо це не просто питання газу й нафти, це — геополітика.
І тут постає дуже складне питання. Я бачу, що німці однозначні в прагненні отримувати газ і нафту без сполучних ланок, оскільки в них залишилися дуже недобрі спогади про ту метушню, яка щоразу виникала, коли то Україна, то Польща, то Білорусь починали, я вибачаюся, качати свої права. Я не проти цього, але від цього страждають європейські споживачі. Як наслідок німці відкрили «Північний потік», унаслідок чого роль України в нафтогазовому плані, безумовно, зменшується, й не тому, що захід налаштований проти України — те саме здійснювалося й щодо Польщі. Поляки кричали на повний голос: як це так? чому ви не радитеся з нами? це ж наші посередницькі інтереси! Проте Меркель власноруч відкрутила перед телекамерами вентиль: мовляв, ви чудові люди, але ми хотіли б отримувати російські сировинні ресурси без вашої допомоги. Якщо ти потрапляєш у ситуацію, яка шкодить актуальному інтересу будь-якої західної держави (особливо Німеччині — це головний гравець), ти вибув. Асоційований ти член, чи ні, від цього нічого не змінюється. Тому бути шарніром, бути сполучною ланкою — означає не розділяти, а об’єднувати. Якщо ти, виходячи зі своїх національних інтересів, схочеш розділити, жодного схвалення це не викличе. Я розумію, що це дуже образливо для будь-якого національного руху, національної самоідентифікації, але більшого чекати наразі від Європи нереально.
— Чого чекає Європа від України в духовному плані?
— Європа, слід сказати, і своїми духовними цінностями не цікавиться. Умовно кажучи, її не цікавить, що під Донецьком народився Сергій Прокоф’єв, а цікавить, що під Донецьком є вугілля — в тому сенсі, що воно може скласти конкуренцію вугіллю північнофранцузькому та бельгійському. Є напрямки, в яких Україна дуже сильна й конкурентоспроможна, — це метал і пшениця. Але Європа встановлює на цю продукцію квоти, щоб не пустити якіснішу й дешевшу продукцію на свої ринки. Я думаю, ці речі абсолютно однозначні: Східне партнерство, стипендії, обміни, гранти й так далі — це заміна, свого роду ерзац нечленства.
— У контексті досвіду Вишеградської четвірки, Україна теж намагалася створити довкола себе певне об’єднання країн — ГУАМ, але, що цікаво, до нього не входила Білорусь — країна, історично дуже близька Україні. Зрозуміло, що сьогодні наші країни достатньо різняться...
— Я думаю, що внутрішньополітичний момент, сприйняття національної ідентичності — багато чого відрізняє, розділяє ці країни, але в цілому я б сформулював це так: Україна намагається себе представити по осі «схід — захід» (або Євросоюз, або Росія), але вона, будучи великою важливою східноєвропейською країною, могла б мати ключову роль і в Білорусі (стабілізація ситуації), і, звісно, в Молдові, де є прямі українські інтереси — українське населення. Дуже важливо, що це не викликало б опору й припало б усім до душі. Євросоюз не хоче лізти до Білорусі, щоб не викликати побоювання в росіян, а Україна могла б. Але для цього знадобилася б така позиція, що була б прийнятною для всіх сторін. Скажімо, Ющенко хотів здійснити експорт помаранчевої революції до Білорусі, й, безумовно, росіяни це сприйняли як спробу їх ізолювати. Але є безліч інших зовнішньополітичних можливостей, за яких жодна сторона не боялася б, що третя сила захопить цю територію, й у той же час була б звільнена від брудної роботи — нормалізації, фінансової стабілізації, елементарної демократизації. Це морочливо, це брудно. А так було б дуже добре: є країна — не велика держава, але велика країна, — яка взяла на себе певні гарантії. До речі, думаю, що єдиним гарантом у Придністров’ї могла б бути Україна. Вона могла б створити якусь захисну зону, в якій не було б російських військ і, з другого боку, не було б загроз для населення.
0 коментарів