Міжнародний жіночий день
Останнім часом на початку весни розпалюються дискусії щодо доцільності відзначення 8 березня Міжнародного жіночого дня. Мій погляд на це питання виглядає таким чином.
Почуття жіночої солідарності може ґрунтуватися (як мінімум) на двох положеннях:
1. Як людина (належна до роду людського), я маю однакові права та обов’язки з чоловіками.
2. Як жінка, я несу в цей світ дещо особливе, чого не здатні привнести чоловіки.
Феміністичний рух ХІХ – поч. ХХ ст. розвинувся переважно із солідарності № 1. Але його проблема полягала у тому, що, виборюючи однакові з чоловіками права, він почасти заперечував стать як таку (отже, легковажив солідарністю №2). За радянських часів, коли вважалося, що жінка здобула актуальне рівноправне становище в суспільстві і вимагати їй у цьому напрямку вже немає чого, акценти т. зв. Міжн. Жіночого Дня змістилися на другий названий нами аспект.
Сучасний конфлікт виник через плутанину між цими двома видами солідарності.
Противники восьмого березня, що виходять із солідарності №1, обґрунтовують свою позицію тим, що жінкам не потрібна лицемірна увага один раз на рік, якщо впродовж всього року вони незахищені й безправні. І в цьому вони безумовно мають рацію.
Але магічність та привабливість цього дня для іншої частини жінок полягає у тому, що їх не обходить перший аспект; їх надихає другий. Вони, умовно кажучи, міркують: я народилася жінкою і можу дати світові щось прекрасне. Чоловіки теж можуть дати світові дещо прекрасне зі свого боку, чого не можемо дати ми – і в цьому лежить велика таїна людства, поділеного на статі. Щодня згадувати про цю велику таїну немає часу; подеколи ми можемо обговорити це у вузькому колі подруг. Але у нас є день, коли ми можемо відчути цю солідарність всі разом.
Насправді я не бачу нічого поганого в цьому жіночому почутті солідарності №2 (те, що вона часто зводиться до банальностей, то вже інша справа) – як і розумію занепокоєння тих, хто виходить із солідарності №1 (останні мають рацію в тому, що на практиці особлива роль жінки часто редукується до т. зв. «жіночих занять» та «жіночих справ»).
Єдине, чого я не можу справді зрозуміти, це чого чоловіки ПОВИННІ вітати в цей день жінок. Звісно, для багатьох чоловіків цей день є зручним приводом виразити свою прихильність певній жінці, але коли це перетворюється на ПОВИННІСТЬ, то це дійсно глибоко безглуздо та лицемірно.
І щодо свята. На державному рівні тут, певна річ, немає чого святкувати. МЖД може залишитись тим, чим він був від початку, — днем, коли жінки наголошують на порушенні своїх загальнолюдських прав (хоча за великим рахунком для цього не потрібен окремий день). А щодо побутового рівня, то це індивідуальна справа кожного.
Почуття жіночої солідарності може ґрунтуватися (як мінімум) на двох положеннях:
1. Як людина (належна до роду людського), я маю однакові права та обов’язки з чоловіками.
2. Як жінка, я несу в цей світ дещо особливе, чого не здатні привнести чоловіки.
Феміністичний рух ХІХ – поч. ХХ ст. розвинувся переважно із солідарності № 1. Але його проблема полягала у тому, що, виборюючи однакові з чоловіками права, він почасти заперечував стать як таку (отже, легковажив солідарністю №2). За радянських часів, коли вважалося, що жінка здобула актуальне рівноправне становище в суспільстві і вимагати їй у цьому напрямку вже немає чого, акценти т. зв. Міжн. Жіночого Дня змістилися на другий названий нами аспект.
Сучасний конфлікт виник через плутанину між цими двома видами солідарності.
Противники восьмого березня, що виходять із солідарності №1, обґрунтовують свою позицію тим, що жінкам не потрібна лицемірна увага один раз на рік, якщо впродовж всього року вони незахищені й безправні. І в цьому вони безумовно мають рацію.
Але магічність та привабливість цього дня для іншої частини жінок полягає у тому, що їх не обходить перший аспект; їх надихає другий. Вони, умовно кажучи, міркують: я народилася жінкою і можу дати світові щось прекрасне. Чоловіки теж можуть дати світові дещо прекрасне зі свого боку, чого не можемо дати ми – і в цьому лежить велика таїна людства, поділеного на статі. Щодня згадувати про цю велику таїну немає часу; подеколи ми можемо обговорити це у вузькому колі подруг. Але у нас є день, коли ми можемо відчути цю солідарність всі разом.
Насправді я не бачу нічого поганого в цьому жіночому почутті солідарності №2 (те, що вона часто зводиться до банальностей, то вже інша справа) – як і розумію занепокоєння тих, хто виходить із солідарності №1 (останні мають рацію в тому, що на практиці особлива роль жінки часто редукується до т. зв. «жіночих занять» та «жіночих справ»).
Єдине, чого я не можу справді зрозуміти, це чого чоловіки ПОВИННІ вітати в цей день жінок. Звісно, для багатьох чоловіків цей день є зручним приводом виразити свою прихильність певній жінці, але коли це перетворюється на ПОВИННІСТЬ, то це дійсно глибоко безглуздо та лицемірно.
І щодо свята. На державному рівні тут, певна річ, немає чого святкувати. МЖД може залишитись тим, чим він був від початку, — днем, коли жінки наголошують на порушенні своїх загальнолюдських прав (хоча за великим рахунком для цього не потрібен окремий день). А щодо побутового рівня, то це індивідуальна справа кожного.
3 коментарі