Гостинний і патріотичний Донецьк
Особисте спілкування руйнує стереотипи, ґрунтовані на апріорних судженнях та домислах
Здається, сильнішого націєтворчого чинника, ніж футбол, в нашій країні нині справді шукати годі. Пару днів тому я вже писав в своєму блозі про шалену підтримку збірної України в донецькій фан-зоні, а проте там була, сказати б, специфічна аудиторія – люди, власне, для того й прийшли, аби палко підтримати Україну. Під цим кутом огляду випадкова нагода поспілкуватися на тему Євро із пересічними шахтарями, що не тільки не зіпсувала, але й поглибила складене 11 червня враження, красномовно підтвердила, що донецький патріотизм – це таки правило, а не виняток.
На шахту ім. Засядька потрапив із трьома хлопцями (Гулівер, Бен та Сильван) з французького телеканалу «France24», котрі знімають сюжет про Донецьк та перебування у місті французької збірної. Супроводити їхню знімальну групу мене попрохав Гулівер, з яким я познайомився під час його попереднього візиту до Донецька у травні. Французів цікавила думка пересічних гірників щодо Євро-2012. Цікавило й те (вочевидь, під впливом розхожих стереотипів про схід України), за кого вони вболівають – за Україну чи за Росію. Направду сказати, теж не мав гадки, яку ідентичність – українську а чи радянську – виявлять гірники. Внутрішнє почуття говорило, що спіткаємо певну суміш, але те, що насправді були побачили й почули, перевершило всі сподівання.
Коли ми під’їхали до копальні, зміна уже скінчилася, тому шахтарі – чоловік з десять – скупчилися біля генделику неподалік. Гулівер вирішив, що це чудова нагода поспілкуватися з ними у позаробочий час. Гірники теж проявили цікавість й охоче погодилися на інтерв’ю.
Перше питання (для розігріву) було про роботу, але шахтарям явно нетерпеливилося поспілкуватися про чеміпонат. Отже, коли Гулівер запитав в них, за кого вони вболівають – за Україну чи за Росію, шахтарі (навіть трохи подивувавшись такому питанню) одностайно відповіли: «За Украину!», а найбільш говіркий з їхнього гурту додав, аби розвіяти будь-які сумніви: «Когда играет сборная Украины, Россия просто отдыхает!»
Сказати відверто, мені було дуже приємно це чути, але зі справжньою глибиною національного почуття (і свідомості!) гірників нам ще належало познайомитись. Так, на питання про те, чи задоволені шахтарі тим, що в Україні відбувається Євро, хлопці відповіли ствердно – й обґрунтували це в цілком національному дусі: «Рады, потому что это возможность для нашей страны, чтобы о ней узнали во всем мире. Многие до сих пор считают, что Украина и Россия – это одно и то же, а теперь смогут увидеть, что мы – отдельное государство».
А по завершенню інтерв’ю вступила в гру знаменита українська гостинність: знімальну групу запросили зайти до генделику, де вже стояв нашвидкуруч накритий стіл, й не відпустили, допоки гості не випили по дві-три чарчини (за французьких журналістів та українських вугільників). Позаяк шахтарі не розуміли англійської, а французи (за винятком Гулівера) – російської, я отримав можливість попрактикуватись у синхроннім перекладі. Втім, найцікавіше таки коїлося в серцях присутніх – запальні українці й темпераментні французи дуже швидко знайшли спільну мову й порозумілися без жодних слів. А тим часом дива національної ідентичності творилися й далі. Раз-по-раз із вуст гірників злітали українські слова й цілі фрази (на кшталт, «Шановні, прошу до столу!»), а коли гості виконали «Марсельєзу», шахтарі встали, поклали руки на груди й хором видали на-гора гімн України. І геть не важить, що не всі з них повністю знали текст (тому їхній спів був не таким переконливим, як спів французів), але сердечність і щирість компенсувала усі недоліки.
Коли прощалися (телевізійники поспішали, адже мали монтувати сюжет), Сильван зізнався, що ці шахтарі змусили його полюбити українців. Дорогою до готелю вони довго обговорювали цей випадок й твердили, що саме через таке душевне спілкування люблять свою роботу.
Здається, сильнішого націєтворчого чинника, ніж футбол, в нашій країні нині справді шукати годі. Пару днів тому я вже писав в своєму блозі про шалену підтримку збірної України в донецькій фан-зоні, а проте там була, сказати б, специфічна аудиторія – люди, власне, для того й прийшли, аби палко підтримати Україну. Під цим кутом огляду випадкова нагода поспілкуватися на тему Євро із пересічними шахтарями, що не тільки не зіпсувала, але й поглибила складене 11 червня враження, красномовно підтвердила, що донецький патріотизм – це таки правило, а не виняток.
На шахту ім. Засядька потрапив із трьома хлопцями (Гулівер, Бен та Сильван) з французького телеканалу «France24», котрі знімають сюжет про Донецьк та перебування у місті французької збірної. Супроводити їхню знімальну групу мене попрохав Гулівер, з яким я познайомився під час його попереднього візиту до Донецька у травні. Французів цікавила думка пересічних гірників щодо Євро-2012. Цікавило й те (вочевидь, під впливом розхожих стереотипів про схід України), за кого вони вболівають – за Україну чи за Росію. Направду сказати, теж не мав гадки, яку ідентичність – українську а чи радянську – виявлять гірники. Внутрішнє почуття говорило, що спіткаємо певну суміш, але те, що насправді були побачили й почули, перевершило всі сподівання.
Коли ми під’їхали до копальні, зміна уже скінчилася, тому шахтарі – чоловік з десять – скупчилися біля генделику неподалік. Гулівер вирішив, що це чудова нагода поспілкуватися з ними у позаробочий час. Гірники теж проявили цікавість й охоче погодилися на інтерв’ю.
Перше питання (для розігріву) було про роботу, але шахтарям явно нетерпеливилося поспілкуватися про чеміпонат. Отже, коли Гулівер запитав в них, за кого вони вболівають – за Україну чи за Росію, шахтарі (навіть трохи подивувавшись такому питанню) одностайно відповіли: «За Украину!», а найбільш говіркий з їхнього гурту додав, аби розвіяти будь-які сумніви: «Когда играет сборная Украины, Россия просто отдыхает!»
Сказати відверто, мені було дуже приємно це чути, але зі справжньою глибиною національного почуття (і свідомості!) гірників нам ще належало познайомитись. Так, на питання про те, чи задоволені шахтарі тим, що в Україні відбувається Євро, хлопці відповіли ствердно – й обґрунтували це в цілком національному дусі: «Рады, потому что это возможность для нашей страны, чтобы о ней узнали во всем мире. Многие до сих пор считают, что Украина и Россия – это одно и то же, а теперь смогут увидеть, что мы – отдельное государство».
А по завершенню інтерв’ю вступила в гру знаменита українська гостинність: знімальну групу запросили зайти до генделику, де вже стояв нашвидкуруч накритий стіл, й не відпустили, допоки гості не випили по дві-три чарчини (за французьких журналістів та українських вугільників). Позаяк шахтарі не розуміли англійської, а французи (за винятком Гулівера) – російської, я отримав можливість попрактикуватись у синхроннім перекладі. Втім, найцікавіше таки коїлося в серцях присутніх – запальні українці й темпераментні французи дуже швидко знайшли спільну мову й порозумілися без жодних слів. А тим часом дива національної ідентичності творилися й далі. Раз-по-раз із вуст гірників злітали українські слова й цілі фрази (на кшталт, «Шановні, прошу до столу!»), а коли гості виконали «Марсельєзу», шахтарі встали, поклали руки на груди й хором видали на-гора гімн України. І геть не важить, що не всі з них повністю знали текст (тому їхній спів був не таким переконливим, як спів французів), але сердечність і щирість компенсувала усі недоліки.
Коли прощалися (телевізійники поспішали, адже мали монтувати сюжет), Сильван зізнався, що ці шахтарі змусили його полюбити українців. Дорогою до готелю вони довго обговорювали цей випадок й твердили, що саме через таке душевне спілкування люблять свою роботу.
0 коментарів