Микола Кузанський й соціальні ігри
Відома принаймні з часів Миколи Кузанського теза, що із точки погляду нескінченності зникає яка-будь різниця між колом, квадратом, багатокутником взагалі (а отже, і центр такої фігури — інакше кажучи, точка — виявляється всюди й ніде та фактично зливається із фігурою), дістала несподваної ілюстрації кількадень тому під час соціальної гри «Рівносторонні трикутники».
Гра і сама по собі є доволі прикметною. Смисл її полягає у тому, що учасники, ставши у коло, подумки обирають собі двох партнерів (не виявляючи у жодний спосіб свій вибір), а тоді, коли всі готові, за командою ведучого пробують розташуватися відносно них таким чином, щоб утворився рівносторонній трикутник. Себто стараються зайняти таке положення, аби відстань між кожною з трьох точок трикутника (учасником та обраними ним двома партнерами) була однаковою, а кути такого трикутника приблизно дорівнювали 60°. Враховуючи той факт, що два партнери у цей же час так само рухаються, шукаючи свого положення відносно обраних ними точок, остаточна позиція кожного із гравців з'ясовується лишень тоді, коли знаходять остаточну позицію його партнери, так само залежні від їхніх партнерів. Отже, кажучи на загал, тільки тоді, коли знаходять свою остаточну позицію всі (!) із учасників гри (як правило, 10-15 учасників знаходять свої позиції та задовольняються ними впродовж 5-7 хвилин).
Переживання, які відчувають учасники даної гри, є достатньо цікавими й надаються на дуже широкі ексраполяції на ціле суспільство. По-перше, стежачи лише за двома обраними собі партнерами (точками дотику чи тяжіння) і жодною мірою не цікавлячись всіма іншими, гравець зрештою усвідомлює, що насправді із ними всіма опосередковано зв'язаний — через партнерів, що керуються в своїх рухах рухами третіх осіб. По-друге, той — зі стороннього погляду — хаотичних рух (направду броунівський!), який утворюється учасниками, в дійсності, доходить висновку кожен із них, є абсолютно цілеспрямованим, позаяк кожен гравець рухається доцільно й достоту знає, куди і навіщо пересувається. Ну й останнім приходить почуття сповненості та доконаності, яке переповнює кожного тієї миті, коли всі фігури окреслено, всі учасники зупинилися й спільно тішаться досягнутим результатом — чудернацьким, але впорядкованим світом, що постав із позірного хаотичного руху (тоді ведучий пропонує усім простягнуть руки у напрямку своїх точок-партнерів і показать одне одному свої трикутники; тут кожен з учасників може побачити, в складі яких трикутників він перебуває — отже, хто рухався, керуючись його пересуваннями).
Звісно, теоретично в цій грі можливі й інакші розв'язки. Ніколи з таким не стикався (втім, ясна річ, таке можливо), що три учасники подумки оберуть одне одного, швидко розташуються у рівносторонній трикутник, а далі лише спостерігатимуть за намаганнями інших. Втім, якщо такий варіант я, розпочинаючи гру, завжди тримаю на думці як вірогідний, то те, що трапилося минулої суботи під час гри у Донецьку, виявилося направду непердебачуваним і цілком геніальним.
Участь у грі взяли приблизно 10-12 осіб. Поволі пересувалися, аж несподівано дві чи три людини збилися купи — підійшли щільно одна до одної й на мить зупинилися. Зв'язані з цими трьома учасниками гравці вимушені були так само прибитися групи, за ними й інші — й зненацька в цій одній точці скупчилися й юрбилися вже 6-7 гравців. «Це геніально! — вихопилося мені із вуст. — Друзі, це геніально!» «Зійдімося в одну точку — й у всіх вийдуть трикутники!» — підхопили й інші гравці. На жаль, ідеальне злиття в одну точку в умовах фізичного простору виявилося нездійсненним (адже навіть в межах цього малого гурту відстань між учасниками коливалася від метру до двох й рівносторонні трикутники не виходили), тож, поюрбившись короткий час, учасники зрештою, розбрелися шукати свої фігури на ширших обріях. Втім, наочне потвердження тези Кузанського про тотожність малого й великого, точки й нескінченності, внутрішнього і зовнішнього, стало для мене цікавим і незабутнім досвідом.
Гра і сама по собі є доволі прикметною. Смисл її полягає у тому, що учасники, ставши у коло, подумки обирають собі двох партнерів (не виявляючи у жодний спосіб свій вибір), а тоді, коли всі готові, за командою ведучого пробують розташуватися відносно них таким чином, щоб утворився рівносторонній трикутник. Себто стараються зайняти таке положення, аби відстань між кожною з трьох точок трикутника (учасником та обраними ним двома партнерами) була однаковою, а кути такого трикутника приблизно дорівнювали 60°. Враховуючи той факт, що два партнери у цей же час так само рухаються, шукаючи свого положення відносно обраних ними точок, остаточна позиція кожного із гравців з'ясовується лишень тоді, коли знаходять остаточну позицію його партнери, так само залежні від їхніх партнерів. Отже, кажучи на загал, тільки тоді, коли знаходять свою остаточну позицію всі (!) із учасників гри (як правило, 10-15 учасників знаходять свої позиції та задовольняються ними впродовж 5-7 хвилин).
Переживання, які відчувають учасники даної гри, є достатньо цікавими й надаються на дуже широкі ексраполяції на ціле суспільство. По-перше, стежачи лише за двома обраними собі партнерами (точками дотику чи тяжіння) і жодною мірою не цікавлячись всіма іншими, гравець зрештою усвідомлює, що насправді із ними всіма опосередковано зв'язаний — через партнерів, що керуються в своїх рухах рухами третіх осіб. По-друге, той — зі стороннього погляду — хаотичних рух (направду броунівський!), який утворюється учасниками, в дійсності, доходить висновку кожен із них, є абсолютно цілеспрямованим, позаяк кожен гравець рухається доцільно й достоту знає, куди і навіщо пересувається. Ну й останнім приходить почуття сповненості та доконаності, яке переповнює кожного тієї миті, коли всі фігури окреслено, всі учасники зупинилися й спільно тішаться досягнутим результатом — чудернацьким, але впорядкованим світом, що постав із позірного хаотичного руху (тоді ведучий пропонує усім простягнуть руки у напрямку своїх точок-партнерів і показать одне одному свої трикутники; тут кожен з учасників може побачити, в складі яких трикутників він перебуває — отже, хто рухався, керуючись його пересуваннями).
Звісно, теоретично в цій грі можливі й інакші розв'язки. Ніколи з таким не стикався (втім, ясна річ, таке можливо), що три учасники подумки оберуть одне одного, швидко розташуються у рівносторонній трикутник, а далі лише спостерігатимуть за намаганнями інших. Втім, якщо такий варіант я, розпочинаючи гру, завжди тримаю на думці як вірогідний, то те, що трапилося минулої суботи під час гри у Донецьку, виявилося направду непердебачуваним і цілком геніальним.
Участь у грі взяли приблизно 10-12 осіб. Поволі пересувалися, аж несподівано дві чи три людини збилися купи — підійшли щільно одна до одної й на мить зупинилися. Зв'язані з цими трьома учасниками гравці вимушені були так само прибитися групи, за ними й інші — й зненацька в цій одній точці скупчилися й юрбилися вже 6-7 гравців. «Це геніально! — вихопилося мені із вуст. — Друзі, це геніально!» «Зійдімося в одну точку — й у всіх вийдуть трикутники!» — підхопили й інші гравці. На жаль, ідеальне злиття в одну точку в умовах фізичного простору виявилося нездійсненним (адже навіть в межах цього малого гурту відстань між учасниками коливалася від метру до двох й рівносторонні трикутники не виходили), тож, поюрбившись короткий час, учасники зрештою, розбрелися шукати свої фігури на ширших обріях. Втім, наочне потвердження тези Кузанського про тотожність малого й великого, точки й нескінченності, внутрішнього і зовнішнього, стало для мене цікавим і незабутнім досвідом.
2 коментарі