Дух доби

Настав час збагнути, що доля української мови значною мірою 
залежатиме від мовної стійкості українців  

Ірена Карпа (див. допис письменниці «Русскій нада учіть» на «Українській правді») влучно назвала її «презумпцією власної універсальності» — ту дивовижну та незбагненну для більшості національностей настанову, котру засвоюють, дорослішаючи, французи, американці та росіяни: «тебе просто мусять розуміти, де би ти не потикнувся» і в якій би країні не опинився. Ледве чи хтось став би стверджувати, що геть усі представники перелічених націй мають, послуговуючись висловом літераторки, цього «мікрочіпа» із самовпевненістю, але типовий американець, росіянин а чи француз, поза сумнівом, його має — на відміну від типового українця.

Справді, всупереч тому, що сьогодення розмашисто креслить нам образ нової, позбавленої почуття меншовартості української людини (що про неї докладніше йтиметься наприкінці), вести мову про кількісну перевагу даного типу в суспільстві наразі не випадає: попередні сторіччя напівколоніального стану спричинилися до поширення українського типу, хворого, перефразовуючи формулу І.Карпи, на «презумпцію власної маргінальності» — відчуття винуватості за свою українськість та тривожне побоювання, що тебе в Україні же (!) — варто сунутися з українською мовою за межі тину — можуть не зрозуміти, не сприйняти та не прийняти. Несподівану ілюстрацію цієї тези дістав вже під час написання даного допису, познайомившись з дівчиною із Полтавської області, котра зненацька — по кількох реченнях, перекинутих одне одному українською, — невпевнено перепитала: «А нічого, що я розмовляю на українській?» Втім, попередній — хронологічно раніший — випадок із життя, що став первісним приводом порушити проблему мовної стійкості (чи пак нестійкості) українства, видався ще показовішим у цьому плані.  

(Підне)вільна Україна  

Учасником короткого, але вельми прикметного діалогу, що тонко висвітлив руйнівні наслідки мовної політики в СРСР — не лише не подолані, але де в чому навіть посилені за доби незалежності, привелось стати в середині січня, коли повертався додому, в Донецьк, із зимової вакації у Карпатах. Моїми сусідами по купе додаткового потяга «Івано-Франківськ — Дніпропетровськ» виявилися три хлопці з Франківщини, що прямували на схід за місцем навчання або роботи: як довідався згодом, один з них, найстарший, був офіцером у армії, двоє інших — студентами, що вчилися на Лівобережжі. Спілкувались поміж собою українською мовою, однак — лише між собою: коли повз гурт пробігала молода провідниця, один із них (студент) звернувся до неї російською: «Извините, а когда вы откроете туалет, чтобы можно было вымыть руки?» Несподіваний перехід на російську мову був для нього — як, правдоподібно, й усіх оточуючих — настільки природним і звичним, що ніхто не звернув на нього уваги. Здається, з усіх присутніх тільки мені цей поведінковий маневр видався позбавленим логіки й, що головне, необхідності, тож услід за здивованим поглядом я адресував юнакові й запитання щодо мотивів, які спонукали його до цього акту.

Причина (чи, радше, пояснення), наведене хлопцем, виявилося тією ж мірою безпосереднім, якою й несподіваним. «Вона не розуміє української мови», — відказав він спокійно і переконано — так, ніби ми перебували не в Україні, а десь, щонайменше, в Китаї, — і, нотабене, так, неначе цей факт (якби він справді відповідав дійсності) треба було би вважати цілком нормальним. Те, що ця провідниця без проблем розуміла, ба — через слово відповідала українською мовою (в чому я був переконався, заходячи до вагону), у цім контексті важило щонайменше. Направду важило те, що ні хлопець, ні його друзі не вбачали — чи, радше, воліли не убачати — нічого незвичайного в тому, що хтось в Україні (надто — державний службовець) може не розуміти — хоча б і гіпотетично — державної мови. Зайве казати, що за такого низького горизонту очікувань самозрозуміла й цілком законна — ні, не вимога, а тільки думка — про те, що українській провідниці, напевне, личило б (якщо не користуватись державною мовою повсякчас, то бодай) відповідати нею україномовному громадянинові, в хлопців не виникала. Однак той факт, що, озвучена мною, вона ще й викликала з їхньої сторони заперечення («У нас вільна країна, тож кожен може розмовляти тією мовою, якою хоче»), потребує не тільки акцентуації, але й пояснення, і то — з соціально-психологічного пункту огляду.

Ні, не подумайте: за якихсь інших обставин поривання україномовного гурту обґрунтувати природне право людини говорити російською я би визнав абсолютно шляхетним — як і висловлену цим гуртом тезу про демократичну країну, в якій кожній людині вільно користуватися найзручнішою для неї мовою, — ідеалом суспільних взаємин. Але ж, погодьмося: із вуст людини, котра хвилиною тому була вимушена перейти з рідної — і притому державної — мови на іншу з тієї причини, що державний службовець цієї мови (на її думку) не розуміє, названий постулат звучить, м'яко кажучи, непереконливо — якщо не сказати симптоматично.

До запитання про те, наскільки щирою була названа думка, ми, певна річ, ще повернемось — адже, власне кажучи, в тому, що вона становила радше дуже зручну відмовку, ніж правдиве переконання, й полягав питомий смисл описуваної оказії. Втім, докладнішому аналізові даної ситуації доцільно передпослати короткий огляд із загальної історії мовного комплексу українців, що проллє світло на всі його часткові прояви.  

Свій серед чужих, або «Їхнє невтолене так і боліло невтоленим...»  

Соціальна природа явища переходу на іншу мову, яке в найширшому сенсі є нічим іншим, як природною адаптацією (пристосуванням) до умов, у які потрапляє суб'єкт, чи не найкраще надається до зрозуміння через поняття «іншого» («чужого», «інакшого»), розчинитися ув якому, аби стати «таким, як усі» та «своїм», власне, й прагне суб'єкт, що переходить на мову оточення. Беручи до уваги той факт, що потреба бути афілійованим — прийнятим до спільноти та визнаним нею — є однією із засадничих потреб людини, глибшого соціально-психологічного чинника — й воднораз мотиву — переходу з мови на мову, як видається, шукати годі. Втім, і редукувати природу явища, що розглядається, до самої потреби в афіліації — значило би невиправдано спростити гетерогенну дійсність.

Згідно з загальновідомою ієрархією потреб, обґрунтованою в праці «Мотивація та особистість» (1954) засновником гуманістичної психології А.Маслоу, людські потреби — за критеріями нагальності та конечності задоволення — поділяються на п'ять рівнів. Підвалини піраміди складають фізіологічні потреби, прямо пов'язані з процесами життєдіяльності (спрага, голод, статевий потяг). Слідом йдуть екзистенційні потреби в захищеності, безпеці й комфортності — та соціальні потреби, узагальнено названі вище потребою в афіліації (прагнення бути членом спільноти, любити та бути любленим іншими). Два горішні щаблі ієрархії посідають потреби, пов'язані із престижем (потреба у визнанні та повазі із боку оточення) та духовною реалізацією (пізнання, самовираження, ідентифікація та особистісний розвиток). Власне, безприкладна ефективність радянської політики русифікації й полягала у тому, що із двох мов, розповсюджених в українській республіці, тільки одна з них — властиво, російська — надавала людині змогу безперешкодно задовольнити (у дозволених владою межах) увесь спектр потреб — від найнижчих (спокійно купити хліб у крамниці) до щонайвищих (реалізуватися у житті). Натомість вперта прихильність іншій мові не обіцяла адептові ні комфорту, ні прийняття до (міської) спільноти, ні пошани, ані життєвого успіху, ба — наражала на пряму небезпеку.

Ясна річ, першою чергою страждали високі потреби українофонів. Цілеспрямована політика маргіналізації української мови (простіше кажучи, витиснення її із високих, соціально престижних царин суспільства) ставила україномовну людину, що планувала досягти успіху в публічній сфері, супроти недвозначного вибору: відмовитися від рідної мови — або поставити під загрозу успішну кар'єру. У розлогій статті «Чи можна довіряти історію історикам?», опублікованій в «Українському тижні» від 19 січня ц.р., С.Грабовський наводить два промовистих свідчення «із особистого досвіду студентських років», котрі яскраво описують будні процесу, що поступово, але поступально провадив до концентрації на горішніх щаблинах соціуму русофонів — й, відповідно, до витиснення українофонів у менш престижні, долішні сфери суспільства:

«Моя добра знайома, — пише мислитель, — дівчина з інтелігентної київської сім'ї — двічі невдало вступала до медінституту. Попри авторитет своїх батьків у медичному середовищі і гарні знання, невдало. Втім, знайшовся доброзичливець, який прояснив ситуацію: якби ти була з села, тоді б ти могла писати твір українською мовою і стати студенткою. А ти — киянка, інтелігентка. Пиши російською! Вона послухалася — і вступила… А мені ще на першому курсі професор Ігор Бичко, із сином якого я товаришував, порадив триматися подалі від викладачів у вишиванках і не розмовляти в університетських стінах українською, бо інакше можна легко втрапити до «чорного списку»...» Не доводиться сумніватися, що застереження, на кшталт наведеного, з боку (безособової — й воднораз многоголосої) громадської думки наставили «на путь істинну» не одного неофіта чи неофітку, що прийняли запропоновані державою правила гри. Втім, найцікавішою в даних споминах є не відповідь молоді на цей виклик, котра в більшості випадків була передбачуваною, а власне логіка відмежування від «іншого» (носія української). Відсилаючи до задавненого й закоріненого у свідомості стереотипу про тотожність «українськості» та «селянськості», вона, беручи строго й послідовно, не лишала українофонові місця не тільки в університетських стінах, але й у цілому місті.

Справді, протиставляючи вихідця із села, якому «можна» було би послуговуватися українською, жителю міста, котрому це, як інтелігентові, не пристало, дана логіка (цілком за Дж.Оруелом) «уточнювала» зміст понять «городянин» та «українофон» акурат таким чином, аби їхній обсяг по змозі не перетинався. Простіше кажучи, «пересічний (звичайний) мешканець міста» не міг, згідно з цією візією, бути україномовним. Городянин, що повсюдно розмовляв українською, кваліфікувався або «ненормальним» (надто стурбованим національним питанням), або й не городянином узагалі (вихідцем із села, гостем із Західної України etc.). Зайве казати, що за даних умов самим лише фактом користування українською мовою, мимоволі чи ні, людина ніби протиставляла себе міській спільноті — з усіма зв'язаними з таким протиставленням асоціаціями (хохол, селюк, бандерівець, західняк) та здебільшого зверхньою (дарма, агресивною, іронічною чи поблажливою) реакцією.

«Урбаністичне середовище зросійщених міст України, — зазначає у праці з промовистою назвою «(У)мовна (У)країна» проф. Лариса Масенко, — створює психологічно комфортні умови для російськомовної частини населення і дискомфортні для тих, хто зберігає вірність рідній мові. Говорити українською в усіх ситуаціях міських контактів означає повсякчас долати опір мовного довкілля. Можна сказати, що мовно-культурна атмосфера наших міст зробила російську мовою пристосування, а українську — мовою протистояння». Природно прагнучи зняти причину напруги, котра раз по раз виливалася мовцеві травматичним психологічним досвідом, носій української, зрештою, призвичаювався нівелювати свою «інакшість», автоматично й без сторонньої допомоги (настанови, вимоги, підказки) переходячи у громадському місці на загальноприйняту російську мову, що дозволяла почутись «своїм» у гомогенному в мовному плані оточенні і задавала рівні умови на старті життя. Навпаки, вкрай утруднюючи це останнє як у сенсі кар'єрного просування, так і в сенсі щоденних елементарних потреб у повазі, належності, (с)прийнятті та комфортності, українська поволі уподібнювалася хрестові, волочити який на своєму хребті наважувалися хіба небайдужі.

Правдоподібно, що в світлі вищезазначених фактів одну із небагатьох соціальних груп, від якої найперше треба було б сподіватись поважної мовної стійкості — а, можливо, й принциповості — в русифікованім місті, мали би становити приїжджі з україномовних регіонів країни, для яких повсякденне використання рідної мови не було зв'язане із психологічним випробуванням та комплексом меншовартості — притаманним, до прикладу, вихідцям із села та невеличких містечок. Втім, поза тиском навколишнього середовища в їхньому випадку набував вельми настійливого звучання ще один чинник, що істотно впливав на почуття їхньої певності та внутрішньої легітимності: апріорне  переконання, що тамта частина країни, властиво, не є (вже не є) Україною як такою, — а в чужий монастир зі своїм власним уставом, як прекрасно відомо, ледве чи подасися.  

Метафізичне «чуже», або Потяг з екстериторіальним статусом  

Справді, навіть вповні відмовившись від української мови в публічному просторі; звівши, далі, до мінімуму свої мовні вимоги й прийнявши як догму тезу про неминучість, закономірність й доцільність домінантної ролі російської мови, жителі русифікованих міст України принаймні знали про те, що українську мову в їхнім населенім пункті не лише розуміють, але подеколи й використовують (надто — люди літнього віку і переважно удома). Натомість на вихідців із західних регіонів країни суцільна російськомовна тканина міського простору (з якою вони в першу чергу стикалися) справляла враження однорідного соціокультурного середовища, в якому геть не зосталося українського духу. Це згодом, після щільнішого знайомства із краєм, івано-франківський філософ Галина Дичковська зауважила в своєму блозі, що «Я уже давно її бачу інакше. Вона уже давно мені рідна...», але, їдучи туди вперше в 2004 році, ловила себе на гадці, що «Донеччина мені чужа і не знайома. Навіть не сприймаю її як Україну. Якесь вороже ЧУЖЕ». Очевидно, що по здобуттю незалежності рішуче й остаточне визначення зі ставленням до цієї (позірної, як показав ближчий досвід) «не-України» виступило чи не найважливішим завданням нації на шляху самовизначення, а проте нескінченна дискусія між прихильниками громадянської (політичної) й мовно-культурної (не плутати із етнічною) концепціями націєтворення, що в ідеалі мала надати суспільству надійних світоглядних орієнтирів, завела на манівці не одного інтелектуала — а в голові посполитого люду й поготів утворила суцільну «кашу».

Згідно з культурницькою концепцією націєтворення, що відводить мовно-культурному чинникові ключову роль у становленні нації, гадану «не-Україну» належалось (а) визнати невід'ємною частиною України й спробувати освоїти (себто дерусифікувати та повернути у лоно української цивілізації) — або (b) відмовити їй в українськості й, відтак, вивести (дарма, політично, як пропонував був Ю.Андрухович, а чи тільки ментально — на рівні підсвідомого сприйняття й повсякденної практики) поза межі «правдивої» України. У ґрунті речі, йшлося про окреслення меж українського мовно-культурного світу, який збігався за настановою (а) й не збігався за настановою (b) з чинним політичним кордоном: тоді як прибічники візії (а) стверджували суверенність і легітимність української мови на всій території України, поборники візії (b) були схильні визнати над «не-Україною» юрисдикцію «іншого» (чи пак «чужого»), що дорівнювало добровільній мовно-культурній капітуляції й відмові від яких-будь культурницьких прав на її території. Третій шлях пропонувала громадянська концепція нації, яка ратувала за виведення мовно-культурного чинника поза дужки процесу націєтворення; втім, рішуче розрубуючи, на взірець Олександра, вузол проблеми, насправді її не розв'язувала: кожне з раніших українських національних відроджень неодмінно починалося із розвою культури — і, власне, тому не завершувалось логічно, що всякий раз гальмувалося саме на мовно-культурному ґрунті. Аналогічним чином, справедливо поширюючи політичні межі українського світу на всю територію України, громадянська концепція нації, разом із тим, не була здатною запропонувати суспільству жодних орієнтирів мовної поведінки, окрім загального (й очевидного за замовчуванням) принципу толерантності, чим де-факто консервувала успадкований від радянських часів статус-кво й легітимізувала механічний поділ країни на російськомовну й україномовну частини.

Закономірним наслідком цієї світоглядної мішанини стало уявлення про розбіжність політичних та мовно-культурних меж українського світу, що спричинило поважну різницю в переживанні громадянського та культурного права й породило (принаймні в частини жителів україномовних регіонів країни) приблизно такі (часто неусвідомлювані) сумніви: попри те, що політично русифіковані області увіходять до складу моєї держави, на теренах якої я користуюся всіма наданими мені громадянством правами, мовно-культурно вони перебувають поза сферою мого впливу; мій питомий мовно-культурний світ завершується акурат там, де починається «Україна російськомовна», тож не тільки чекати від когось української мови, але й самому послуговуватися нею «там» мені, напевне, не варто.

Дещо курйозні, але за теперішньої ситуації справді корисні експерименти журналістів зі Львова, що рік тому навідалися до Донецька з метою з'ясувати реакцію донеччан на українську мову, є яскравою ілюстрацією названої упередженості. Втім, направду епічним підтвердженням схильності носіїв української замикатися в обмеженому «світку» (згадаймо «презумпцію власної маргінальності») виступив випадок в потязі, із якого був розпочав даний допис: найприкметніше в тій оказії було те, що хлопці відчули себе «на чужій території» навіть не на пероні в Дніпропетровську — що принаймні було б зрозуміло — а вже в Івано-Франківську, щойно ступивши на приступку поїзда! Ні, не російська мова провідників, але самий факт прибуття потягу з «тамтої України» надав в їхній уяві составові якогось магічного екстериторіального статусу, зайшовши на борт якого, вони вже не почувалися легітимно й поквапилися перейти на адекватнішу російську мову — благо, що почуття відчуженості (це уже не мій простір) не лише обеззброювало й позбавляло їх певності (я не можу тут чогось вимагати), але й парадоксальним чином виправдовувало їхню нерішучість користуватися українською.  

Самоомана як самовиправдання  

Справді, ставлячи хлопцеві запитання, я добре здавав собі справу, що назвати правдиві соціально-психологічні причини своєї мовної поведінки він не спроможеться, і то — не тільки через елементарне неусвідомлення цих причин, але й через описаний іще З.Фройдом психологічний механізм раціоналізації (самоомани), покликаний «пояснити» оточенню, й передусім — собі самому, мотив учинку, що його справжня причина оприявнює вразливість дієвця. Як було показано вище, перехід на іншу мову полягає у вимушеній, але добровільній відмові суб'єкта від власної мови, яка перешкоджає (чи ніби перешкоджає) його прийняттю до спільноти. Втім, якщо десь за кордоном, де мовця направду не розуміють, така відмова є необхідною й виправданою, в рідній країні вона постає чимсь на кшталт втечі — отже, у ґрунті речі, проявом легкодухості. Ясно, що, заскочена «на гарячому», людина прагнутиме раціоналізувати свою поведінку, аби відвести від себе підозру у слабкості, — й висуне низку тез, що апелюватимуть до об'єктивних підстав її вчинку. Власне, на даних поясненнях, які так чи інакше відображатимуть колективні уявлення, що панують на рівні буденної свідомості нації, мені, за великим рахунком, й залежало. На загал я розрізнив дві основні референції (посилання).

Першою в черзі запропонованих хлопцями тез виступила апеляція до «нормальності» їхньої мовної поведінки, обґрунтувати яку, правдоподібно, було можливо, лише приставши на думку, що не розуміти в Україні української мови є абсолютно нормально, — й показавши, що це явище надзвичайно поширене. Втім, якщо повірити в вигадану ними ж реальність хлопцям, здається, було до снаги, то переконливо аргументувати її об'єктивність виявилося не до порівняння складніше: висновок про суцільне нерозуміння української мови на сході було зроблено на підставі поодинокого випадку («там», зазначив один зі студентів, маючи на увазі Дніпропетровщину, «пацани не розуміли мене й закликали розмовляти російською»). Важко сказати, чи зналися юнаки на особливостях індуктивного методу, чия достовірність за одиничного заміру наближається до нуля, а проте перевіряти правдивість (комфортного) твердження про нерозуміння «східняками» української мови вони відтоді, вочевидь, не наважувалися. Ясно, що показати слабкість їхнього узагальнення — як, зарівно ж, і апріорних суджень про конкретну молоду провідницю — не становило великих труднощів, відтак хлопцям не залишалося нічого іншого, як кинути в бій другу карту, — апеляцію до демократії й свободи вибору, за допомогою якої давно, і то — вельми вправно маніпулюють свідомістю українців апологети офіційного двуязычия. Щойно зачувши тезу про те, що провідниця не є звичайним громадянином (серед яких справді вряди-годи трапляються ті, хто не розуміє української мови), але — державним службовцем, якому належиться володіти державною мовою в силу специфічних обов'язків, хлопці радо вхопилися за можливість відвести предмет розмови від себе й заходилися ратувати за її (провідниці) конституційні права.

«У демократичних країнах, — зазначає в цитованій уже праці проф. Л.Масенко, — де права й вільності особи є засадничими принципами державного устрою, якісь обмеження і регламентації щодо вибору мови спілкування у приватних і неформальних контактах людина сприймає як зазіхання на її свободу самовираження. Цей психологічний момент полегшує антиукраїнську агітацію. У наполовину асимільованій Україні затвердження фактичної двомовності на державному рівні позірно виглядає як справедливе вирішення мовних проблем: у країні поширено дві мови, чому ж не надати їм рівні права, а там кожен нехай сам вибирає, якою з двох мов йому говорити».

«Правильно, — відповів я, — але зауважте, панове: провідниця цим правом, як бачимо, скористалася, — на відміну від вас, що перейшли на російську». Запала пауза. Надалі хлопці зверталися до провідниці українською мовою — й вона прекрасно їх розуміла.  

Дух доби  

Насамкінець мушу зробити уточнення, аби зняти можливе кривотлумачення. Звісно ж, мені не ідеться про те, щоби всі та усюди розмовляли лише українською, але тільки про те, щоби обрання мови в кожному конкретному випадку було усвідомленим й випливало із внутрішньої потреби людини, а не зумовлювалося зовнішнім тиском довкілля чи гаданими упередженнями. Час зрозуміти, що умови змінилися.

Впродовж останніх двадцяти років, відколи цілеспрямовано перетворювана на «говірку для хатнього вжитку» українська набула офіційного статусу й повернулася до таких надважливих суспільних царин, як діловодство, освіта, телебачення та судочинство, в країні — передусім у великих містах — відбулись на позір неочевидні, але суттєві за змістом зрушення в її оцінці на предмет комунікативної здатності, естетичної вартості та престижності. Певно, помітні на око зміни сталися натепер тільки в Києві — осерді влади, що (принаймні до останнього часу) асоціювалася з українською мовою, — втім, і на південному сході країни молоде покоління пов'язує українську радше із динамічною громадсько-політичною діяльністю й міським життям загалом, аніж із «сонним царством» села та безнадійною анахронічністю. Єдине, чого катастрофічно бракує тамтешнім адептам, — це середовища, де вони могли б вільно користуватися державною мовою.

Нерідко доводиться чути розгублене: «Я б залюбки спілкувалася українською, але, на жаль, мені зовсім немає із ким!» Або захоплене: «Українська — прекрасна мова! Як було б хороше, якби ми всі користувалися нею!» Такі й подібні їм вигуки, що лунають дедалі частіше й дедалі настійливіше, є промовистим знаком доби: настав час збагнути, що доля державної мови значною мірою залежатиме від мовної стійкості українофонів та від їхнього сталого прикладу, що кликатиме й закликатиме за собою усіх охочих. Сьогодні чимало людей ладні піти цим шляхом, якщо їм нададуть початкового поштовху, та, на жаль, ті, хто міг і мав би його надати, не завсіди свідомі вагомості та нагальності своєї ролі. Перебуваючи у полоні задавнених комплексів, вони при першій-ліпшій нагоді змінюють мову, не лишаючи шансу потенційним прихильникам української вирушити у чудовну мандрівку духовного переродження.

То яке нове мислення (чи нове почування) могло і мало би стати підставою мовної стійкості, що давала би змогу не піддаватися тискові околу й пробудити в україномовному українцеві приспане відчуття власного права та легітимності? Беручи найзагальніше, слід назвати три очевидні для теоретичного розуму тези, які могли б стати імперативом мовної поведінки.

Перше, суто формальне, положення полягає у тому, що розмовляти державною мовою в Україні (як на заході, так і на сході країни) є нормально за визначенням; ні, не дивно, не винятково і, тим паче, не героїчно — просто нормально. Певна річ, інколи дійсно трапляються випадки, коли люди дивуються, чуючи українську, однак ставитися до них слід як до винятків, які тільки потверджують правило. Друге положення полягає у тому, що користуватися українською мовою вже не дорівнює розписатися в неосвіченості, провінційності чи сільському походженні, а якраз навпаки — засвідчити власну належність до соціально активної групи населення, що старається рухатися в ногу із часом. Надзвичайно чутливі до актуальних інтенцій останнього, представники даної групи не випадково переживають почуття суголосності (глибокої зв'язаності) сьогодення із українською мовою. Якщо змістом епохи є всебічне становлення України, то одним із його засадничих моментів є розгорнення українського духу у формах культури. Ось чому третє (thelastbutnotleast) з анонсованих нами положень постулює ту найважливішу сентенцію, що її усвідомлення здатне розбурхати приспану мужність та пробудити почуття легітимності: послугування українською мовою цілковито відповідає духові часу, завданням доби.

Спробую передбачити, що осягнення цього простого положення спроможне прискорити прогнозоване українським культурологом Романом Кісем употужнення осередків спілкування українською мовою в російськомовних містах України. Основу цих середовищ складатимуть молоді люди, позбавлені почуття меншовартості щодо української ідентичності. Молоді люди, що пов'язуватимуть майбутнє країни з українською мовою, всіляко підтримуватимуть її розвиток й заохочуватимуть своїм прикладом інших, при цьому з повагою ставлячись до носіїв російської мови. Молоді люди, що виховуватимуть своїх дітей українською мовою, готуючи ґрунт для майбутньої України. Молоді люди, що відчуватимуть покликання своєї генерації, що промовлятиме із їхнього серця: розмовляючи українською мовою, я дію у відповідності й згоді із потребами часу, даючи змогу розгорнутися духові України — тій одвічній стихії, що прагне дати світові дещо прекрасне.   

В дещо скореченому вигляді опубліковано на TEXTY.org.ua
texty.org.ua/pg/article/editorial/read/40153/Chomu_ukrajinomovni_ukrajinci_perehodat_na_rosijsku_Sproba