Одна панянка якось повідала мені, на що звертає увагу у першу чергу у зовнішності чоловіків і, відповідно, робить перші висновки про них. Як не дивно, всі з трьох запропонованих нею моментів пані, що висловились вище, уже називали. Це міра доглянутості нігтів (знову ж, не йдеться про манікюр, а лише про чистоту, довжину тощо), голос і форма губ. Отже, Тадеуше, маєте певну тенденцію! :)
Ще одна розповідала, що завжди чомусь звертає увагу на форму носу…
Хоча за великим рахунком я схиляюся до думки Галини Орестівни. Чоловічість — ось що приваблює в чоловіках жінок; так само як чоловіків у жінках — жіночність. Можливо, було б доречно спробувати окреслити зміст цих слів, але то тема окремої розмови.
Я розумію, що це від зневіри. Та все-таки померти (прямо чи метафорично) і влитися в єдиний шерег, піти знічев'я на поводу в народу — це, як на мене, трохи різні речі. Друге — це теж свого роду смерть (особистості), але така, за якої продовжуєш певним (знеособленим) чином жити в тому, що призвело до духовної кончини, отже, тим ще підживлюєш його, стаєш його частиною («я таким как все стану быть»). Скажімо, Будда як соціальна особистість також помер (розчарувавшись у вартості світу, відмовився від царювання etc), але його «смерть» вивищила його над світом, а не занурила-розчинила в ньому. Тому етика Макаревича мені видається непевною. З віршу не видно, що він збирається вийти із цього стану. На відміну, наприклад, від Талькова, який у такий же момент зневіри й утоми пише про перепочинок, привал («Я вернусь»: )
Якась непевна етика віршу… Замість духовного опору тій трясовині, що затягує з телевізора і довкілля (чи не він співав «Не стоит прогинаться под изменчивый мир»?), тепер він ладен віддатися їй на поталу і розчинитися-розтектися в її весело-п'янкій мані, аби приспати поклик власної (колись схвильованої) душі.
Виглядає на те, що перелічені варіанти — кожен зосібна — відбивають лише один із аспектів, що їх сукупно містить слово «иносказательный» (є там і алегорія, і певна таємність). Слово «приповІдний» справді в переліку варіантів йшло першим (отже, мабуть таки найближче за значенням), але мені особисто важко оцінити його семантичну кореляцію з російським відповідником, бо трапилось воно мені вперше — і поза яким-будь контекстом (тоді як смисл, як відомо, надає контекст).
Хочу, однак додати, що ця показова розправа, може бути всього лише відводом уваги. Мовляв, подивіться, ми захищаємо українську мову. Дуже вагомий арґумент проти тих, хто говоритиме, що влада її витискає. А тим часом, давши змогу всім заклопотаним мовним питанням потішити самолюбство поодинокою (і малосуттєвою) перемогою, мовчки, нишком продовжать створювати широкі умови для повсюдного і широкомасштабного поширення мови російської в освіті, ЗМІ, рекламі, бізнесі тощо. Слід розуміти цю хитрість. Вона з тієї само серії, що й показові накази Януковича Могильову вивчити українську. Хитре окозамилювання — та ще й непереможний аргумент: мову захищено.
Я теж вважаю, що справедливе — в науку іншим. Причому, як рядовим сержантам, котрі тепер два рази подумають, перш ніж публічно висловлюватися зневажливо щодо державної мови, так і начальству, котре, запобігаючи новим інцидентам — і доганам, проінструктує підлеглих у питаннях політкоректності.
Пане Олеже, міркування цікаві і не позбавлені глузду, але, здається, висновки, які Ви робите, є досить довільними. Скажу так: даремне Ви настільки категорично-іронічно висловилися про віру («З питань віри я не дискутую»), бо усе Ваше інтервю аж надто нагадує Ваше особисте велике «Вірую». А переконати віруючого справді майже нереально.
Мабуть, все просто: в людей слабко розвинене почуття солідарності і вміння організовуватися в групи. Сам на сам кримінальник сильніший за звичайну людину, а прийти їй на допомогу немає кому. Чи не бачимо ми це іще зі школи? Якийсь хлопчак ображає / бє іншого, а всі решта стоять і спостерігають, воліючи перечекати, аби й самим не дістати. Може, хтось і вступився б, якби був певний, що за ним піде іще хтось. У підсумку всі стоять. Якщо сюди ще додати солідарність між кримінальниками (кожен з них завше готовий встати на оборону встановленого ними ладу), то все стає зрозумілим.
В моєму класі в школі теж був хлопака, який полюбляв тероризувати інших (в тому числі і дівчат). На жаль, нам, іншим хлопцям, не вистачило кебети зібратися гуртом і поставити його на місце. Чіпав він не всіх, отже, декому ніби і не було резону, а почуття солідарності бракувало. Як наслідок, це тривало упродовж кількох років — класу до 7-го, коли зіграли принаймні два фактори: він став дедалі рідше відвідувати школу плюс хлопці підрівнялися у фізичному розвитку і почали самотужки пробувати пручатися (не без успіху). Так само було й на зоні — тим паче, що ціна виступу гранично зростала. Кримінальники могли й «порішити», то ліпше було сидіти тишком і не висовуватись. Чисельність у кілька тисяч не грала жодної ролі, бо в кожній конкретній ситуації завше брало участь, мабуть, не більше кількадесят учасників, що воліли залишитись осторонь конфліктів.
Якщо серйозніше, то поезія не про фаст-фуд, а про загальну відсутність ґрунтовності як головну онаку сучасного життя. Брак ґрунтовності виявляється в усьому. Провідні риси теперішньої доби — поквапність і поверховість. Люди ладні ковзати, мов ті водомірки, поверхнею життя, не надто занурюючись у нього. Віра у вічне дедалі меншає. Панує релятивізм. Якщо єгиптяни будували піраміди, які мали простояти тисячі років, то сьогоднішнє життя визначають «генерації» виробів — не встигає зявитись одна, як її вже заступає наступна. Ідея нескінченного вдосконалення нівелює саме поняття досконалості. Нема досконалості — нема й недосконалості, власне, немає жодного ґрунту, на який можна впевнено стати. А значить — лишається тільки неспинний рух (читай — втеча від усвідомлення, що цьому рухові настане край), «короткі перебіжки» туди-сюди, «мишачі перегони».
"… там, де є картопелька фрі, великої порції сексу не вийде ))) Тільки після добротного наваристого українського борщу від хорошої газдиньки..."
Нагадало допис Є. Славянова «Йому потрібна… Кухарка» ( ).
Втім, далеко не всім потрібна кухарка (ґаздинька, господарка, хазяюшка тощо) та наваристий борщ, аби захотіти (і спромогтися «зготувати») велику порцію сексу.
Дуже правильно написано, Віро. Від цих до межі заїжджених російських «вогників» направду нудить (при чому, як мені видається, не лише українців, але й самих росіян — попри те, що для них не існує чинника іншомовності), але наші канали, як зачакловані (чи навіжені?), продовжують їх показувати. Додати немає чого — але телевізор у Новий рік таки справді ліпше не вмикати. Якщо є бажання щось переглянути — краще пошукати якісне кіно в інтернеті.
(P.S. Якщо вже про це зайшлося, то можу порадити, приміром, цю групу ВКонтакті: . Там знайдете понад дві тисячі іноземних фільмів та мультфільмів українською. Вистарчить на всі святкові дні і не лише :) )
Прикро, втім, не дивно. В імперіях голос має лише метрополія, колонії безмовні (німі). Імперський центр формулює своє бачення власних колоній і поширює його зовнішнім світом. Ясна річ, в стосунку до України й Білорусі це бачення було однозначним: та сама Росія, хіба з незначними етнографічними особливостями; «Україна» й «Білорусь» — лише історичні географічні назви.
Ба бальше: імперський центр мовить не лише назовні, але й повідомляє самим колоніям, ким вони є. Навчає їх. Відучує (в тому числі шляхом терору) від якоїсь «окремої думки» (чи пак «особого мнения»). Те, що мовиться назовні, і те, що мовиться всередину, може попервах відрізнятися (напр., одразу сказати колонії, що вона лише географічна територія, складно), але поступово, покоління за поколінням вести до цього можна.
Відтак, маємо те, що маємо. Якщо самі українці, будучи за кордоном, і досі не надто наголошують на якійсь окремій українській ідентичності, то чому європейці мають швидко взяти це до уваги? Це тривалий процес, він не завершиться водномить, 20 років замало (надто беручи до уваги мляву просвітницьку роботу наших посольств за кордоном).
Далі, скажість, чи не так само ми ставимося до країн / народів, які довший час не мали змоги явити себе / заявити про себе на весь світ? Звісно, якщо Каталонія (наприклад) відокремиться від Іспанії, ми поступово дійдемо розуміння, що це окремий народ, але тепер? Чи не розглядаємо ми їх тими само іспанцями, хіба з якимись (до речі, якими само, хто знає?) особливостями? Можливо, наше ставлення відпочатково трохи інакше, бо ми в такій само ситуації, тому зможемо швидше увійти в їхнє становище, але все-таки інерція даватиметься взнаки ще довго. Отже, дивуватися немає чому, треба доносити свою думку і свою правду.
Втім, якраз щодо України я не такої песиместичної думки. Процес зрушено з місця, в тому числі і в кіно. В третій частині «Перевізника» (2008) сюжет розгортається навколо доньки українського міністра, яку десь в Європі захопили в заручниці. Я, чесно кажучи, теж переживав, чи не покажуть її росіянкою. Але ні: на мій величезний й приємний подив, її показали українкою, ба — спеціально наголосили на цьому. Коли герой фільму (актор — Стетгем), дізнавшись, що вона з України, за звичкою назвав її росіянкою, вона з обуренням заперечила і сказала: «Я українка. Українці і росіяни різні народи. Ми різні і тут (при цьому показала на голову), і тут (показала на серце)». Отже, не все безнадійно. Якщо в кіно зобразили такий екзистенційний момент самовизначення («я не росіянка, я — українка!»), значить, подеколи таке трапляється і в житті, і трапляється нерідко — досить часто, щоб європейці це поступово засвоїли. Значить, головне, щоб ми самі розуміли, хто ми, і стійко себе трималися. Тоді це зрозуміють й інші.
Все правильно, з цим важко не погодитись. Цілком переконливі й міркування пана Тодара про надлишок матеріальних та духовних «яств», що не дає змогу відчути їхній винятковий смак на святі, як це було раніше. Голод, сказав хтось з великих, — найліпша приправа до страви. Коли ти їсиш дефіцитні харчі чи не щодня, їхня наявність на святковому столі вже не додає святковості.
Втім, як на мене, означений погляд можна суттєво розширити, бо даний момент є одним із аспектів ширшої причини, з якої свято перестає бути святом.
Первісно (в т. зв. примітивних суспільствах) свята (відгомоном яких є карнавал у Бразилії) відігравали роль, сказати б, «перезавантаження світу». Свято символізувало метафізичний початок світу, отже, щоб народитися, світ мав знову впасти у хаос. Свято, власне, й становило відтворення первісного хаосу. Якщо 360 днів на рік в спільноті підтримувався лад, суворий порядок в організації життя, строго розмежовувалися сакральна й профанна сфери тощо, то на ці кілька святкових днів спільнота занурювалась у хаос, зникали всілякі обмеження; світ, а отже, й люди діставали розрядки.
На думку деяких етнологів, в сучасному світі (беремо кілька тисячоліть) цю функцію перебрала на себе війна (недарма всі злочини, скоєні у військовий час, «забуваються» у час мирний; Нюрнберзький процес був першим в історії процесом, що засудив злочини, скоєні під час війни, але тим означив і кінець війнам «без правил»). Понад те, й самі війни останнім часом стають дедалі рідшими.
Відтак, як на мене, якщо дивитись на сучасне життя (тепер маю на увазі останнє сторіччя), доречно казати про те, що свято у певному сенсі розтяглося на круглий рік. Сучасна людина не надто переймається якимсь ладом, її життя вже не регламентується інститутами церкви, родини тощо. Посутньо усе її життя є тією чи іншою мірою хаотичним, є перманентним (хоча, відповідно, й блідим, безнадійно екстенсивним, неінтенсивним) святом. Відтак, і саме свято втрачає свою екстатичність, не переживається як щось виняткове.
Сюди ж треба додати й втрату символів. Символізм свята вихолощений, спрофанований, а отже, майже нічого не дає душі для відчуття «святковості». Разючу символічну бідність, «голість», беззмістовність «нового року» я, як мешканець сходу, з очевидністю відчув, уперше взявши участь у святкуванні різдва на західній Україні. Те святкування справді наповнювало, виповнювало душу змістом, відчував, як душа — не розум — виповнюється теплом. Це не може дати жоден порожній «новорічний вогник» чи «запах мандарин».
У відзначенні початку нового року взимку є, як на мене, ще одна рація. Початок нового року — це не тільки початок нового, але воднораз і кінець попереднього циклу. Цей цикл з очевидністю завершується наприкінці осені — на початку зими. Саме тоді — попервах імпліцитно, латентно — починає визрівати новий цикл. Січень і лютий — це перша (внутрішня) фаза нового циклу, що тільки готується оприявнити (явити) себе назовні. Відтак, весна — це власне його явлення, його розгорнення, його зростання й употужнення, а не початок.
Між іншим, аналогічним чином визначається початок нової доби (а за розхожим виразом, нового дня) — о 12-й ночі, а не, скажімо, о 4-й ранку, коли власне з'являються перші ознаки дня — заграва.
Так, білоруська мова — це диво :) Завжди залюбки читав на Українській правді дописи білоруською Ю. Свірка, а тепер з такою само приємністю читатиму й Ваші :). Правду казали про «джерельну чисту воду». Українська й російська для нашого вуха вже звичні, а от білоруська дихає живим життям.
Між іншим, перед самим Новим роком білоруськомовною піснею потішив і гурт Ляпіс Трубєцкой. Пісня «Грай». Хто не чув, дуже раджу.
Ще одна розповідала, що завжди чомусь звертає увагу на форму носу…
Хоча за великим рахунком я схиляюся до думки Галини Орестівни. Чоловічість — ось що приваблює в чоловіках жінок; так само як чоловіків у жінках — жіночність. Можливо, було б доречно спробувати окреслити зміст цих слів, але то тема окремої розмови.
В моєму класі в школі теж був хлопака, який полюбляв тероризувати інших (в тому числі і дівчат). На жаль, нам, іншим хлопцям, не вистачило кебети зібратися гуртом і поставити його на місце. Чіпав він не всіх, отже, декому ніби і не було резону, а почуття солідарності бракувало. Як наслідок, це тривало упродовж кількох років — класу до 7-го, коли зіграли принаймні два фактори: він став дедалі рідше відвідувати школу плюс хлопці підрівнялися у фізичному розвитку і почали самотужки пробувати пручатися (не без успіху). Так само було й на зоні — тим паче, що ціна виступу гранично зростала. Кримінальники могли й «порішити», то ліпше було сидіти тишком і не висовуватись. Чисельність у кілька тисяч не грала жодної ролі, бо в кожній конкретній ситуації завше брало участь, мабуть, не більше кількадесят учасників, що воліли залишитись осторонь конфліктів.
Нагадало допис Є. Славянова «Йому потрібна… Кухарка» ( ).
Втім, далеко не всім потрібна кухарка (ґаздинька, господарка, хазяюшка тощо) та наваристий борщ, аби захотіти (і спромогтися «зготувати») велику порцію сексу.
(P.S. Якщо вже про це зайшлося, то можу порадити, приміром, цю групу ВКонтакті: . Там знайдете понад дві тисячі іноземних фільмів та мультфільмів українською. Вистарчить на всі святкові дні і не лише :) )
Ба бальше: імперський центр мовить не лише назовні, але й повідомляє самим колоніям, ким вони є. Навчає їх. Відучує (в тому числі шляхом терору) від якоїсь «окремої думки» (чи пак «особого мнения»). Те, що мовиться назовні, і те, що мовиться всередину, може попервах відрізнятися (напр., одразу сказати колонії, що вона лише географічна територія, складно), але поступово, покоління за поколінням вести до цього можна.
Відтак, маємо те, що маємо. Якщо самі українці, будучи за кордоном, і досі не надто наголошують на якійсь окремій українській ідентичності, то чому європейці мають швидко взяти це до уваги? Це тривалий процес, він не завершиться водномить, 20 років замало (надто беручи до уваги мляву просвітницьку роботу наших посольств за кордоном).
Далі, скажість, чи не так само ми ставимося до країн / народів, які довший час не мали змоги явити себе / заявити про себе на весь світ? Звісно, якщо Каталонія (наприклад) відокремиться від Іспанії, ми поступово дійдемо розуміння, що це окремий народ, але тепер? Чи не розглядаємо ми їх тими само іспанцями, хіба з якимись (до речі, якими само, хто знає?) особливостями? Можливо, наше ставлення відпочатково трохи інакше, бо ми в такій само ситуації, тому зможемо швидше увійти в їхнє становище, але все-таки інерція даватиметься взнаки ще довго. Отже, дивуватися немає чому, треба доносити свою думку і свою правду.
Втім, якраз щодо України я не такої песиместичної думки. Процес зрушено з місця, в тому числі і в кіно. В третій частині «Перевізника» (2008) сюжет розгортається навколо доньки українського міністра, яку десь в Європі захопили в заручниці. Я, чесно кажучи, теж переживав, чи не покажуть її росіянкою. Але ні: на мій величезний й приємний подив, її показали українкою, ба — спеціально наголосили на цьому. Коли герой фільму (актор — Стетгем), дізнавшись, що вона з України, за звичкою назвав її росіянкою, вона з обуренням заперечила і сказала: «Я українка. Українці і росіяни різні народи. Ми різні і тут (при цьому показала на голову), і тут (показала на серце)». Отже, не все безнадійно. Якщо в кіно зобразили такий екзистенційний момент самовизначення («я не росіянка, я — українка!»), значить, подеколи таке трапляється і в житті, і трапляється нерідко — досить часто, щоб європейці це поступово засвоїли. Значить, головне, щоб ми самі розуміли, хто ми, і стійко себе трималися. Тоді це зрозуміють й інші.
Втім, як на мене, означений погляд можна суттєво розширити, бо даний момент є одним із аспектів ширшої причини, з якої свято перестає бути святом.
Первісно (в т. зв. примітивних суспільствах) свята (відгомоном яких є карнавал у Бразилії) відігравали роль, сказати б, «перезавантаження світу». Свято символізувало метафізичний початок світу, отже, щоб народитися, світ мав знову впасти у хаос. Свято, власне, й становило відтворення первісного хаосу. Якщо 360 днів на рік в спільноті підтримувався лад, суворий порядок в організації життя, строго розмежовувалися сакральна й профанна сфери тощо, то на ці кілька святкових днів спільнота занурювалась у хаос, зникали всілякі обмеження; світ, а отже, й люди діставали розрядки.
На думку деяких етнологів, в сучасному світі (беремо кілька тисячоліть) цю функцію перебрала на себе війна (недарма всі злочини, скоєні у військовий час, «забуваються» у час мирний; Нюрнберзький процес був першим в історії процесом, що засудив злочини, скоєні під час війни, але тим означив і кінець війнам «без правил»). Понад те, й самі війни останнім часом стають дедалі рідшими.
Відтак, як на мене, якщо дивитись на сучасне життя (тепер маю на увазі останнє сторіччя), доречно казати про те, що свято у певному сенсі розтяглося на круглий рік. Сучасна людина не надто переймається якимсь ладом, її життя вже не регламентується інститутами церкви, родини тощо. Посутньо усе її життя є тією чи іншою мірою хаотичним, є перманентним (хоча, відповідно, й блідим, безнадійно екстенсивним, неінтенсивним) святом. Відтак, і саме свято втрачає свою екстатичність, не переживається як щось виняткове.
Сюди ж треба додати й втрату символів. Символізм свята вихолощений, спрофанований, а отже, майже нічого не дає душі для відчуття «святковості». Разючу символічну бідність, «голість», беззмістовність «нового року» я, як мешканець сходу, з очевидністю відчув, уперше взявши участь у святкуванні різдва на західній Україні. Те святкування справді наповнювало, виповнювало душу змістом, відчував, як душа — не розум — виповнюється теплом. Це не може дати жоден порожній «новорічний вогник» чи «запах мандарин».
Між іншим, аналогічним чином визначається початок нової доби (а за розхожим виразом, нового дня) — о 12-й ночі, а не, скажімо, о 4-й ранку, коли власне з'являються перші ознаки дня — заграва.
Між іншим, перед самим Новим роком білоруськомовною піснею потішив і гурт Ляпіс Трубєцкой. Пісня «Грай». Хто не чув, дуже раджу.