Альберте, Ви уважно читали мою статтю? Там ідеться про вплив футболу на становлення ідентичності. Такий вплив є вагомим, оскільки вагоме місце займає в житті нації сам футбол. Вплив хокею, відповідно, прямо пропорційний його місцю, тобто дуже незначний, а тому для нас непоказовий.
Щодо відкритих першостей, то такі мають місце і в тенісі, але це інший підхід. За логікою, відкрита першість (і щодо тенісу це справедливо) не може мати чітко окресленого національного складу учасників. Скажімо, Australian Open як такий не є чемпіонатом Австралії, це чемпіонат, що проходить в Австралії, і заявитися на нього може будь-хто. Теоретично такі першості можна проводити і в футболі — але це принципово інша річ, ніж чемпіонат, де поєднано лише клуби двох конкретних країн.
Скажу чесно, не знаю, який регламент у відкритій першості Білорусі, яле якщо вони послідовні, то теоретично могли б припускати участь будь-якої команди, яка б захотіла заявитися і відповідала всім потрібним (організаційним, фінансовим) умовам.
Втім, національний аспект навіть у відкритих першостях не скасовується — вболівання відбувається за представників країн. Саме через строкатий склад учасників тут не відбувається розмивання ідентичності, а, навпаки, увага фокусується на своєму представникові (як і в футбольних міжнародних змаганнях).
Слушно зауважено, Михайле, щодо розрізнення нації та держави. Просто річ в тім, що сьогодні ці поняття чи не тотожні. Маємо здебільше державні нації, а ті, що досі держави не здобули, вроді би, за замовчуванням, і не нації… Якщо, бува, державу здобудуть, то можуть, звісно, розраховувати на щось подібне до «Несподіваної нації» Е. Вільсона, а поки не здобули — звиняйте. Держава виступає субєктом націєтворення (навіть інтернаціональний СРСР йшов до єдиної нації), тому багато з того, що справедливо в стосунку до держави, справедливо і в стосунку до (державної) нації. Власне тому, не спинявся на цьому в своїй статті, хоча мав це розрізнення на думці.
Щодо комерційного аспекту, то я так само цілком свідомо його не торкався, що й пояснив у вступі.
Цікаво, а от Анатолій Тимощук демонструє якраз протилежний приклад — не забуває маніфестувати «державно-політичну ідентичність» — і при тому виграє. Перейдіть за посиланням ( ) на газету «День», де опубліковано мою статтю, і познайомтесь із його дивним вмінням бути і спортсменом, і громадянином. Вмінням, зауважте, яке цілком розбиває Ваш нібито висновок про несумісність цих іпостасей.
Між іншим, «Собачье сердце» я читав; втім, раз уж Ви так любите літературу, то маю для Вас пару цитат в тему. «Поэтом можешь ты не быть — но гражданином быть обязан» (Некрасов). Ну але якщо поетові можна, то чим спортсмен гірший?! Або так: «Людина — політична тварина» (Арістотель). Чи Ви хочете сказати, що спортсмен — не людина? От і робіть висновки.
Та й, зрештою, пане Альберте, якщо ця тема, за Вашим же висловом, не вартує уваги людини, обізнаної у спорті, чого ж Ви з такою затятістю взялися до її обговорення? Бороните аполітичність спорту? Чи його інтернаціональність? То не поборюйте вітряків: і політика, і національна складова — його невідємні атрибути. Я скажу більше: уся ця Ваша борня за т. зв. аполітичність спорту зраджує Вашу ж не меншу заангажованість у політику, яка описується нелюбовю (ненавистю) до націоналізму. От бачите? Ви ту політику в двері, а вона через вікно…
Не знаю, що Ви розумієте під «близькою / далекою від футболу лидиною», але коли так впевнено про це пишете, мабуть, у Вас із ним справді велика «блізость» :)
Втім, ми з Вами про різні речі. Ви виходите з вигоди / невигоди для федерацій, а мене цікавлять феномени колективної свідомості. На тому рівні проблема існує, порушується, обговорюється, ідея підтримується / заперечується, але винятково іманентно, тобто із царини самого футболу. Я запропонував погляд на проблему із зовнішньої стосовно нього, але залежної від нього сфери — становлення національної ідентичності.
"… становлять потенційну загрозу Державі (правда, я не зовсім здогадуюся, якій)..."
Отож-бо :). Я теж не зовсім здогадуюся якій, хоча є підозри, що це не Україна. Втім, в цьому випадку влада старається бути щирою: хіба не написано на біґбордах: «Строим новую страну»?.. Зі старою, вочевидь, нічого не вийшло (бо ж не знали, що таке Україна), то взялися за діло на свій штиб.
Цілком згоден із вами :). Смисл різдвяного вертепу як ритуалу, як на мене, полягає у відтворенні (а, отже, внутрішньому переживанні) народження Бога, відчутті співпричетності з Ним, віднейденні Його у власному серці. Але чи всі, хто нині в січні грають «канонічні» (тобто бездоганні з погляду «священної» історії) вертепи, направду переживають це? Чи не є це для багатьох формальною роллю? Навпаки, якщо зіграти «переписану» (апокрифічну) історію, але реально відчути народження чогось нового і праведного, відчути Його Любов та Ласку, даровану Україні, — чи не буде це більшим наближенням до Бога, аніж формальне виконання «канонічного» тексту? Я думаю, буде. Бог присутній усюди — то чому ж не відкрити Його присутність в Україні?
З одного боку, не можу з вами не погодитися. Будь-яка профанація священних текстів — на патріотичний (чи, якщо вам завгодно, «патріотичний») манер чи який інший — є богохульним актом. Втім, якщо поглянути на притаманний нині світській цивілізації спосіб життя із запропонованої вами точки зору, то воно (те життя) постане суцільною (sic) профанацією, на тлі якої означений приклад «переписування» священного тексту вирізнятиметься хіба мірою своєї скверності, але аж ніяк не становитиме унікальний випадок. Щоб далеко не ходити по приклади, візьмімо процес прийому їжі: духовний акт сповнення (божественною) енергією цілком спрофанований аж до потворних та протиприродних форм черевоугодництва etc. Отже, за великим рахунком, означену профанацію слід розглядати в довгому шерегу інших, їй подібних (більше чи менше скверних — питання інше).
З іншого боку, якщо вести мову конкретно про порівняння України з Христом, яке (імпліцитно) було закладено в цій ролі (не думаю, що хтось із учасників всерйоз вбачав в ній змістову, а не лише формальну аналогію — адже не йшлося про "інтерпретацію" чи «прочитання» Писання), то чого-чого, а оригінальності тут якраз годі шукати — згадаймо традицію, уособлену, насамперед, М. Костомаровим — автором христологічної концепції України («Книги буття...»). Цілком недвозначно порівнявши Україну з Христом, він, як відомо, «визначив» її продовжувачем Його місії — принаймні серед слов'янських народів. Не пригадую, чи хтось закидав йому богохульство?
Михайло, охолоньте, бо здається, що то ви сните (й марите про Андруховича-ґебіста). Чесно кажучи, із вашого «змістовного» допису годі зрозуміти, що конкретно ви хотіли сказати, тому відповім мірою того, наскільки вас зрозумів.
Якщо ви не помітили, то ми з вами про різні речі говоримо. Для теоретичного розуму, до якого апелює Андрухович, його провокаційні рефлексії та роздуми, не виключаю, мають певний сенс, спонукаючи (чи саме провокуючи!) до пошуків шляхів внтурішньої інтеграції, але… Але далеко не всі мають достатню теоретичну підготовку, щоб, критично сприйнявши, вгледіти в тому конструктивні моменти. Власне, тут і постає поняття відповідальності, тобто етики — а це вже розум практичний. Націєтворення не є процесом, де правлять лише закони раціо; слід вважати — і то серйозно! — на наслідки своїх дій та слів. Тимошенко на Донбасі досі не вибачили її необачну обіцянку обгородити Донеччину колючим дротом. Маючи на увазі боротьбу з бандитизмом, вона узагальнила свої слова на всіх мешканців регіону — і в тому числі тим спровокувала абсолютне несприйняття помаранчевого режиму, а отже і недолуго обстоюваної його представниками національної ідеї.
Та й навіть не в тому річ. Чого вартий патріотизм, що ґрунтується на голому раціо? Чого варте вболівання за любу вам «уявлену спільноту», коли на рівні емпіричному та чуттєвому відчуваєте в стосунку до реальних співгромадян лишень «ненависть» та «любов за обов'язком» (а саме так однобічно уявляє собі «родинні» стосунки сходу і заходу Прохасько)? Проваджу до того, що, не заторкуючи почуттєвої сфери й не прищеплюючи любов одне до одного, — а натомість закидаючи зневірені думки — ледве чи можна сподіватися на витворення здорового суспільства.
І я Вам дякую, і люблю Вас :)))
І спасибі за посилання; ідея української соборності справді мало в'яжеться з ідеєю імперії… А поняття «обов'язкова любов» — це взагалі щось із розряду оксюморону. «Насильно мил не будешь», — каже російське прислів'я. Любов або є — або немає. Якщо в когось її немає, тоді і питань до нього бути не може. Але сіяти свої сумніви та зневіру в молоді душі, що здатні (по)любити, принаймні безвідповідально й неконструктивно.
Щодо відкритих першостей, то такі мають місце і в тенісі, але це інший підхід. За логікою, відкрита першість (і щодо тенісу це справедливо) не може мати чітко окресленого національного складу учасників. Скажімо, Australian Open як такий не є чемпіонатом Австралії, це чемпіонат, що проходить в Австралії, і заявитися на нього може будь-хто. Теоретично такі першості можна проводити і в футболі — але це принципово інша річ, ніж чемпіонат, де поєднано лише клуби двох конкретних країн.
Скажу чесно, не знаю, який регламент у відкритій першості Білорусі, яле якщо вони послідовні, то теоретично могли б припускати участь будь-якої команди, яка б захотіла заявитися і відповідала всім потрібним (організаційним, фінансовим) умовам.
Втім, національний аспект навіть у відкритих першостях не скасовується — вболівання відбувається за представників країн. Саме через строкатий склад учасників тут не відбувається розмивання ідентичності, а, навпаки, увага фокусується на своєму представникові (як і в футбольних міжнародних змаганнях).
Щодо комерційного аспекту, то я так само цілком свідомо його не торкався, що й пояснив у вступі.
Між іншим, «Собачье сердце» я читав; втім, раз уж Ви так любите літературу, то маю для Вас пару цитат в тему. «Поэтом можешь ты не быть — но гражданином быть обязан» (Некрасов). Ну але якщо поетові можна, то чим спортсмен гірший?! Або так: «Людина — політична тварина» (Арістотель). Чи Ви хочете сказати, що спортсмен — не людина? От і робіть висновки.
Та й, зрештою, пане Альберте, якщо ця тема, за Вашим же висловом, не вартує уваги людини, обізнаної у спорті, чого ж Ви з такою затятістю взялися до її обговорення? Бороните аполітичність спорту? Чи його інтернаціональність? То не поборюйте вітряків: і політика, і національна складова — його невідємні атрибути. Я скажу більше: уся ця Ваша борня за т. зв. аполітичність спорту зраджує Вашу ж не меншу заангажованість у політику, яка описується нелюбовю (ненавистю) до націоналізму. От бачите? Ви ту політику в двері, а вона через вікно…
Втім, ми з Вами про різні речі. Ви виходите з вигоди / невигоди для федерацій, а мене цікавлять феномени колективної свідомості. На тому рівні проблема існує, порушується, обговорюється, ідея підтримується / заперечується, але винятково іманентно, тобто із царини самого футболу. Я запропонував погляд на проблему із зовнішньої стосовно нього, але залежної від нього сфери — становлення національної ідентичності.
Отож-бо :). Я теж не зовсім здогадуюся якій, хоча є підозри, що це не Україна. Втім, в цьому випадку влада старається бути щирою: хіба не написано на біґбордах: «Строим новую страну»?.. Зі старою, вочевидь, нічого не вийшло (бо ж не знали, що таке Україна), то взялися за діло на свій штиб.
З іншого боку, якщо вести мову конкретно про порівняння України з Христом, яке (імпліцитно) було закладено в цій ролі (не думаю, що хтось із учасників всерйоз вбачав в ній змістову, а не лише формальну аналогію — адже не йшлося про "інтерпретацію" чи «прочитання» Писання), то чого-чого, а оригінальності тут якраз годі шукати — згадаймо традицію, уособлену, насамперед, М. Костомаровим — автором христологічної концепції України («Книги буття...»). Цілком недвозначно порівнявши Україну з Христом, він, як відомо, «визначив» її продовжувачем Його місії — принаймні серед слов'янських народів. Не пригадую, чи хтось закидав йому богохульство?
«Світяться – о світлячки, світанки,
Поцілунком вмивані світи,
Пальчики коханки-каторжанки
З каторги любові-німоти».
Див.: virchi.narod.ru/poeziya/drach1.htm#divochi-palci
Якщо ви не помітили, то ми з вами про різні речі говоримо. Для теоретичного розуму, до якого апелює Андрухович, його провокаційні рефлексії та роздуми, не виключаю, мають певний сенс, спонукаючи (чи саме провокуючи!) до пошуків шляхів внтурішньої інтеграції, але… Але далеко не всі мають достатню теоретичну підготовку, щоб, критично сприйнявши, вгледіти в тому конструктивні моменти. Власне, тут і постає поняття відповідальності, тобто етики — а це вже розум практичний. Націєтворення не є процесом, де правлять лише закони раціо; слід вважати — і то серйозно! — на наслідки своїх дій та слів. Тимошенко на Донбасі досі не вибачили її необачну обіцянку обгородити Донеччину колючим дротом. Маючи на увазі боротьбу з бандитизмом, вона узагальнила свої слова на всіх мешканців регіону — і в тому числі тим спровокувала абсолютне несприйняття помаранчевого режиму, а отже і недолуго обстоюваної його представниками національної ідеї.
Та й навіть не в тому річ. Чого вартий патріотизм, що ґрунтується на голому раціо? Чого варте вболівання за любу вам «уявлену спільноту», коли на рівні емпіричному та чуттєвому відчуваєте в стосунку до реальних співгромадян лишень «ненависть» та «любов за обов'язком» (а саме так однобічно уявляє собі «родинні» стосунки сходу і заходу Прохасько)? Проваджу до того, що, не заторкуючи почуттєвої сфери й не прищеплюючи любов одне до одного, — а натомість закидаючи зневірені думки — ледве чи можна сподіватися на витворення здорового суспільства.
І спасибі за посилання; ідея української соборності справді мало в'яжеться з ідеєю імперії… А поняття «обов'язкова любов» — це взагалі щось із розряду оксюморону. «Насильно мил не будешь», — каже російське прислів'я. Любов або є — або немає. Якщо в когось її немає, тоді і питань до нього бути не може. Але сіяти свої сумніви та зневіру в молоді душі, що здатні (по)любити, принаймні безвідповідально й неконструктивно.