=) ототожнювати й не треба — це два абсолютно різні твори.
Що ж стосується схожого мотиву (який, до речі, знаходить різне розгорення й кінцеве рішення), то це цілком природна річ. Культура як така є плетивом (мереживом) референцій: все, що я можу сказати, уже кимсь було сказано. І, навпаки: одна-єдина фраза містить направду невичерпні інтерпретативні можливості й безліч сенсів, що міняться залежно від контексту й індивідуального досвіду читача (кожен обертається в своєму «концептуальному полі» і бачить те, що інший може навіть не знати) :)
( Може, не надто доречне зауваження, але питання «А далі що?» із відповіддю «Далі буде» нагадало інший вірш, де відчутні подібні мотиви; м.і., актуальний ще й з огляду на наближення «новогоднего бала» :)
вірш:
відео: )
Мда… Цікаво, чи це поодинокий випадок дивної уяви батьків, чи симптом, що вказує на ширші соціальні явища?..
В кожному разі, дякую, Володимире, за допис, сміявся довго :)
Так, деякі вірші Ліни Костенко, поза сумнівом, геніальні. Між іншим, є в неї й віршовані романи (те ж «Берестечко»), але в них, як на мене, бракує отої спонтанності, отого невимушеного творчого лету, завдячуючи якому в коротких творах вона сягає незбагненної образної й почуттєвої глибини / висоти. Колись я вже мав нагоду висловитися з цього приводу: (там серед іншого й мій коментар).
Щодо віршів, то раніше знічев'я цим бавився, звісно, без претензії на щось видатне. Один віршик навіть тут був опублікував :)
Не можу погодитись із тим, що легко писати все. По-перше, мабуть, це все-таки індивідуально. Є низка прикладів з історії літератури, коли письменники / поети народжували свої твори в муках чи, навпаки, родили їх за помахом пера. По-друге, звісно, що коротюсенький вєршик на два стовпчики не до порівняння з прозовим твором на 200 стор., але ж можна вести мову й про віршований роман.
Мені особисто важче писати прозу (хоча займаюся публіцистикою, окрім кількох коротких замальовок, на написання художніх текстів не зважувався). Прозовий твір потребує більшої дисципліни. Тут ширші можливості (ти не залежиш од рим, які подеколи самі визначають подальший хід думки, образ, якого вживаєш), але, відповідно, й більші вимоги до твого письменницького хисту. Зрештою, треба просто вміти оповідати, переповідати, мати на думці загальну структуру тексту й поступально викладати те, що має бути сказане у свій час (звісно, не маю на увазі літературу а-ля плин свідомості, яка не потребує особливого змислу й напруги). Це важко.
У тему. Згадав про іронічну історію, написану пару років тому моїм товаришем (опублікована в газеті «Поштовх Плюс», № 1-2, 2009). Маю сказати, що відтоді пересування громадським транспортом у Донецьку стало помітно цивілізованішим (зокрема, на багатьох зупинках посадка відбувається в порядку черги і т.п.), ну але як документ епохи текст цікавий. Та й досить кумедний, як на мене.
Отже, Леонід Самофалов, «Час пік»
Друзі, мабуть, кожен із Вас хоча б раз у житті їздив у громадському транспорті у час пік та відчував на власних ребрах увесь спектр задоволення від «доброзичливого» спілкування з іншими пасажирами, «веселі» обличчя та вмілі лікті яких ненав’язливо наводили Вас на думку про те, що життя вдалося, навчання вже на фіг впало, а вішатися потрібно на найближчому поручні. Добратися до нього Вам, щоправда, не вдасться, бо на ньому і так вже повисло осіб п’ятнадцять, для яких Ваша рука – підступне зазіхання на їхній життєвий простір, завойований у запеклих позиційних боях. Не бажаючи віддавати ні сантиметру «свого» салону, вони негайно починають відплачувати за подібне нахабство: старанно витирати своє взуття об Вашу ногу, кашляти прямо Вам в обличчя та голосно кричати: «Ой, лишенько, що ж на світі діється!». Тобто робити усе можливе, щоби відбити у Вас бажання не те, що боротися за надійну точку опори, а й узагалі їздити у громадському транспорті.
У принципі, з другим бажанням кожен, гадаю, із радістю би погодився, якщо мав би можливість. А так незмінне «треба» жене нас кожного дня на зупинки, знову і знову примушуючи відчувати народну єдність та любов інших пасажирів до власної персони, неабияку близькість із ними (яка особливо неприємна в маршрутці, де, зігнувшись у три погибелі, маєш «милуватися» тим місцем сусіда, яким ти сам думав, коли залазив у цю кляту «Газель»).
Одначе, повернімося до того, з чого увесь цей кошмар починається, тобто до посадки до обраного виду транспорту – наприклад, того ж тролейбуса. Коли той не перебуває у полі зору людей, ті ведуть себе абсолютно адекватно. Але щойно вони помічають «рогатого звіра», що тихесенько підкрадається до зупинки (швидко їздити він просто не вміє!), то навкруги відразу починаються неймовірні перевтілення – народ напружується, згадує швиденько щось погане, аби надати обличчю лютого вигляду, ховає якомога подалі образ «державного службовця» чи «інтелігента», вмикаючи натомість характеристики, люб’язно надані покровителем цього року – биком. Про це свідчить хоча би той факт, що люди швиденько згуртовуються у невеличке, але щільне стадо (у ньому без черги навіть тарган не проскочив би!) та починають боротьбу за хороші стартові позиції на зупинці та за місця у салоні. Водій, немов бажаючи ускладнити цю боротьбу, несподівано зупиняється у кількох метрах від зупинки або за нею, змушуючи тим потенційну «гривночку» галопом нестися до омріяних дверей. Ті, щоправда, заледве відчиняються, адже салон і так вже переповнений такими ж нефартовими «пасажирами» – деякі з них мало не вивалюються на вулицю, зависаючи, немов фіранки, на проході. Саме їхнім хребтам і доводиться витримувати найбільш активну навалу агресорів, що з криками: «Проходьте, в середині пусто!» намагаються пропхнути колег по нещастю в салон і змінити їх на посту найбільших невдах цього тролейбуса (той, кого припирало дверима під час їхнього закриття, зрозуміє, чому я їх саме так називаю). «Колегам по нещастю» подібні дії, однак, не дуже подобаються (особливо формулювання «пропхнути»!), тому вони починають волати у відповідь: «Куди лізеш! Автобус не гумовий!», забуваючи, що на попередній зупинці їм вдалося влізти саме завдяки аргументам теперішніх супротивників.
У цей момент у салоні здійснюється неймовірна буча – якась бабуся із навіженими очима починає розкидати усіх навсібіч, аргументуючи таке насилля доволі просто: «Нумо з дороги – дайте вийти спочатку!». Поява такого активного «гравця» дуже ускладнює життя людей, яких найспритніші новоприбулі змогли пропхнути таки в «порожній» салон і вже підперли своїми тілами, надавивши ліктем у «бочину» та чимось не надто приємним у слабо захищені, але стратегічно важливі тилові позиції. В такій ситуації в них не те, що випустити людину, – навіть і розвернутися немає особливої змоги – принаймні, до того часу як жінка, у паніці від імовірного фіаско усіх життєвих планів, не починає розмахувати довкола себе вбивчою торбою, наповненою, скоріш за все, цеглою. Такий гарячий «ентузіазм» швидко знаходить відгук у душах оточуючих – ті починають вивалюватися на вулицю, пересвідчуючись на власній шкурі, що принцип «хочеш вийти – кричи» таки діє, особливо, якщо кричиш на всіх, хто заважає вийти.
Бачачи таку картину, братва, яка лишилася на зупинці, кидається з новими силами до вхідних дверей, через що незрідка доходить до того, що на зупинці залишається людина, що втиснулася на попередній та встигла вже оплатити проїзд. Отже, коли до салону «продираються» всі, кому було більше за всіх «потрібно» (зазвичай, це відбувається за пропорцією: один вийшов – п’ять зайшло), двері тролейбуса зі скрипом та криками тих, хто знаходиться поміж них, врешті-решт зачиняються, залишивши на вулиці шмат якогось пальта а чи куртки.
Втім, на цьому пригоди людей не закінчуються, адже у «гру» вступає кондуктор – як правило, аж ніяк не тендітних форм тітонька, яка і в порожнім проході не завжди спроможна вміститись, а у переповненім… У переповненому салоні вона працює як криголам, прокладаючи собі шлях по ногах пасажирів та голосно викрикуючи свою традиційну фразу: «Хто ще бажає оплатити проїзд?». Не знаю, як в Вас, а у мене постійно закрадається в голову думка їй відповісти: «Та ніхто не бажає – знайшла ідіотів!», проте щоразу її (ясна річ, думку, а не кондукторку) жене звідти почуття самозбереження, яке слушно підказує, що краще добровільно віддати тітоньці кошти, аніж чекати, поки вона прибуде на мій квадратний сантиметр простору та розмаже усіх навкруги по стінці. Тому із неймовірним зусиллям звільняєш свою руку та починаєш шарити по кишенях (бажано по своїх). Діставши нарешті гроші з потаємної кишені, що закривається на п’ять замочків, ти передаєш ті «живим ланцюгом» кондуктору. У тролейбусах виходить прямо як у грі «зіпсований телефон» – даєш п’ять гривень і кажеш: «Студентський», а тобі повертають як за три повних. Ображений таким несправедливим розподілом його коштів, пасажир починає кричати через увесь салон, вимагаючи повернення решти. У цю саму мить завжди знаходиться якась бабця, яка з виглядом експерта проказує: «Що за держава – усюди крадуть!». Думка про те, що у всьому, як завжди, повинна держава, швидко підтримується іншими «ораторами» – вони починають перемивати кістки політичним діячам, згадувати, як було добре за радянської влади, та ганьбити молодь за відсутність у неї належного виховання. У цей балаган органічно вписуються верещання кондуктора: «Нічого не знаю – у мене робота така!», а також «цікаві» розмови твоїх сусідів по телефону: «І чьо, реально нажрався і блював? Ну, і як вона, а?».
Уявити, «як вона» тобі не дає контролер, який хапає тебе за плече та мовчки тицяє «корочку» прямо в обличчя (можливо, щоб пасажири не встигли прочитати, що перед ними слюсар 5-го розряду депо №4, якому бракує на «пузир»). Він зазвичай з’являється саме тоді, коли вже час виходити, тому ти починаєш як ненормальний шукати свій квиток й, видобувши його ціною надзусиль з 12-ї кишені з 13-ти можливих (за його зовнішнім виглядом можна сказати, що його вийняли з іншого місця), демонструєш всім, що ти «реальний» пасажир, а не «заєць» та з останніх сил прориваєшся до дверей, щоб вистрибнути на вулицю.
Так починається кожен мій день. Якщо чесно, набридло. А вам?
В Донецьку в транспорті (автобуси, тролейбуси, трамваї) є т. зв. кондуктори, які ходять і всіх обілечують (або на деяких маршрутах просто беруть гроші, не даючи квитків). Робота важка, надто в час пік — продиратися крізь товщу людей, та ще й закликати сплачувати за проїзд. Інколи дехто відмовляється платити, тоді жіночкам (а це здебільшого саме жіночки) доводиться «вмикати» гучність і напористість — і домагатися, щоб «заєць» на першій-ліпшій покинув транспорт. Штрафів не буває.
В маршрутках та невеличких автобусах (Богданах) ситуація трохи інша. Там лише водій, який просто збирає гроші (квитки не видає). До речі, платять в нас при вході (на відміну, скажімо, від Луганська, де платять на виході). Кожен, хто заходить, передає вервечкою гроші — й отримує решту. Отже, водій мусить стежити через люстерка, скільки зайшло, скільки вийшло — і нагадувати вряди-годи заплатити. Здебільшого казусів не буває — переважна більшість платить (ну, хто утримується, мабуть, так собі й їде — хто за цим слідкує?). Але одного разу спостерігав прикметну ситуацію. Я стояв біля водія і всякчас мусив передавати гроші й решту. Раптом із хвоста бусика долинув трохи знервований голос жінки: «А я здачі з десятки дочекаюся?». За нею іще один: "І з пятірки!". Водій здивовано: «А мені ніхто ні десятки, ні пятірки не передавав...». Почали розбиратися і зясували, що збій стався на одній з ланок, якою йшли гроші. Чоловяга, на якому зійшлися «грошові потоки», трохи притримав їх в себе і, діждавшись зупинки, благополучно вийшов. Поки спохопилися, вже їхали в щільному потоці машин до іншого пункту.
Ну, це таке — курйозний випадок. А так, як сказав, історії трапляються рідко. Що, зрештою, не значить, що ніхто не їздить «зайцем» :)
Це якраз той випадок, коли доречним є вислів: «Все нове — добре забуте старе». Перш ніж означувати невідомі Вам явища «чудасією», а надто «новою», варто було б познайомитися з документами (в найширшому сенсі), що фіксують правопис української мови станом до 1933 року (або й пізніше — на матеріалах діаспори). Тоді Вам стало б зрозуміло, що «инший», «инша», «инше» — загальновживані й відповідні тодішньому правопису (та й, певно, вимові) слова. Враховуючи те, що зміни до правопису, внесені 1933 року, багато в чому спотворили українську мову (див.: Л. Масенко, «Лінгвоцид української мови ХХ ст.»), бажання повернутися ad fontes заледве можна вважати чудасією. Звісно, можна й потрібно дискутувати про доцільність поверення до Харківського правопису за умов, коли й базована на чинному правописі українська мова не всіма сприймається належним чином, але вже точно не доречно спрощувати все до «дивацтва».
теза про марення нагадує давньоіндійське вчення про «майю» — ілюзію, якою є весь видимий світ; уява Бога — це теж щось індуське, хоча перегукується з субєктивним ідеалізмом Берклі; про агностицизм ти сказала; уявлення неба як «сукупності молекул» — це позитивізм.
між іншим, думаю, що, дивлячись увись, ти бачиш якраз «бездонну безкраю блакить», а «сукупність молекул» ти не бачиш (навряд чи в тебе такий добрий зір), а уявляєш (домислюєш), довіряючи засвоєним знанням.
У цьому смислі позитивістське сприйняття неба типологічно мало чим відрізняється від сприйняття давнього грека (чи китайця), який теж бачив одне, але «волів думати» про небо інше. Міфологічне сприйняття давнього грека (китайця) — гранично персоніфіковане (небо є особою, божеством); позитивістичне сприйняття людини нашої доби — гранично деперсоніфіковане (аж до неможливості побачити за «сукупністю молекул» щось ціле), але це та сама міфологія, тільки іншого ґатунку. Якщо докладніше, раджу «Диалектику мифа» Алексея Лосева — написано доступно й цікаво.
Зважаючи на те, що розуміти під отим "існує". Коли ти вранці виходиш з намета десь в горах, вмиваєшся крижаною водичкою з потічка й кидаєш погляд на схили гір, осяяні сонцем, що сходить глибоким і чистим блакитним небом — хіба тоді виникає сумнів, що воно Є?
Інша річ, схоплення його «природи» в природознавчому понятті. Тут я стою на засадах Баденської школи неокантіанства, насамперед, маю на увазі Г. Рикерта. Сутність природознавчого поняття полягає у спрощенні екстенсивної й інтенсивної багатоманітності предмету (тобто відкидання випадкових ознак конкретних неб і пошук спільних ознак неб із будь-якої планети), а, отже, віддалення від дійсності як такої. Природознавче поняття неба не має нічого спільного з тим небом, «яке ми знаємо чуттєво», власне, оце останнє ним принципово не схоплюється. В природознавчому понятті небо «розпадається» на атмосферу, відбивані світлом молекули газів тощо… Втім, хіба те саме не можна сказати й про землю, про море, про будь-що інше?
Річ в тім, що те, що «не існує» для абстрагуючої діяльності розуму, дуже добре існує для чуттєвої наочності.
Привернути увагу вдалося, початок заінтригував =) Спад активності, мабуть, таки пов'язаний з наближенням кінця року. З одного боку, це спонукає підтягнути деякі справи, щоб встигнути до символічної календарної межі й шерегу вихідних, що за нею; з іншого боку, впливає й сам фактор свят, приготувань до них.
А щодо неба, то, думаю, воно все-таки блакитне (принаймні вдень), а заразом багряне (на заході) та власне чорне (вночі). Бо якщо ставати на позицію ілюзорності його кольору (тобто підходити до нього не з точки зору чуттєвої наочності, а категоріально), то слід казати не лише про ілюзорність барв, але й про ілюзорність самого неба — його, як такого, немає; чорний колір дає порожній, нічим не заповнений космічний простір… Істинне сонце, писав Декарт, не те, що ми бачимо на власні очі, а те, що описує матиматика. Втім, обидва підходи мають право на існування — звісно, кожен у своїй царині.
Дійсно, в силу відомих фізіологічних обставин залишити на підлозі криваву прокладку могла б тільки представниця жіночої статі, але до гендеру це немає ніякого відношення. Правильно казали повище, що це винятково питання етики й виховання. З таким само успіхом можна розходитись про «оповите» волоссям мило, шмарклі, використаний презерватив (та й далі, відволікаючись від ванної, про брудні шкарпетки на видноті і т.ін.). Абстрагувати в цьому ряді неподобств випадки за статевою ознакою безпідставно й безперспективно, бо вона тут несуттєва.
Я не філолог, але, здається, відповідь на питання: «Чому в українській мовній традиції вежу вперто іменують «Пізанською»?» є елементарною. Як і багато інших подібних прикметників, прикметник «пізанський» походить не від іменника (назви) Піза (Pisa), а від іноземного (можливо, англійського) прикметника «pisan», що дослівно означає «пізанський» (див. Pisan Tower = Tower of Pisa). Аналогічним чином маємо прикметник «американський» = «american» + «ський», хоча за вашою логікою мало б бути «амери(к)ський» чи щось подібне, але так само незграбне.
Аналогічних прикметників в нас безліч, тому не слід дивуватися. Втім, такі слова справді стали традицією і переглядати їх, як на мене, безглуздо. Безглуздо, між іншим, безвідносно до милозвучності чи немилозвучності пропонованого варіанту.
Яким чином національна першість серед клубів впливає на формування національної ідентичності, я показав у статті, тому не буду повторюватись, а лише проілюструю. Це (перейдіть за посиланням ) поточна таблиця ЧУ. Коли вболівальник день у день із року в рік дивиться на цей перелік і бачить у ньому Донецьк, Київ, Дніпропетровськ, Харків, Львів, Луцьк, Сімферополь, Севастополь і так далі, він volens nolens дістає уявлення про їх належність до певної єдиної замкненої самодостатньої системи. А більшого, аби довести нашу тезу, нам і не треба. Між іншим, схожий вплив має показ погоди на ТБ, завдячуючи якому глядач щодня наочно споглядає мапу — отже, географічний образ — своєї батьківщини.
Про міжнародний аспект клубних змагань у статті я свідомо не згадував, але тепер, мабуть, слушний час. Коли «Шахтар» взяв Кубок УЄФА, його звитягу вітала вся Україна. То про що, як не про «окрему націю», тут ідеться? (Звісно, серед особливо палких шанувальників «Динамо» були й такі, хто не зрадів перемозі, але це не касує її національного масштабу).
А драматичний твір — альтернатива чи частина літератури? Допоки він на пепері — це, звісна річ, частина літератури; щойно втілюється на сцені — перетворюється на окремий вид мистецтва. Те саме можна казати про слем: тексти, читані учасниками, належать літературі; втім, як такий слем уможливлюється і здійснюється в процесі — властиво, в процесі читання. Посутньо, це здавна відомий монолог, хіба вбраний у відповідні нашому часові шати. Завдячуючи своїй енергійності, даний жанр нині набирає популярності, але він не є альтернативою поезії / літературі, бо, як сказано вище, фундований в ній. У певному сенсі слем — це спосіб подачі (отже, спосіб існування) самої літератури. А вона в такий (публічний) спосіб існує завжди.
Та й щодо смерті друкованого слова ви, як на мене, трохи погарячкували. Можливо, ви мали на увазі незабарну смерть паперового носія для друкованого слова, — тоді з вами ще можна сяк-так погодитись. А от власне друковане слово жиє і жить буде.
P.S. 14 грудня в Донецьку (19:00, DETROIT MUSIC CITY) відбудеться літературний Слем «Winter Games». Хто матиме змогу, приходьте. Докладніше — тут:
Практичне питання. Які можливості заробити бали має людина, яка потрапила в «мінус», якщо вона не може дописувати, а отже, отримувати за те бали? Наскільки я розумію, в неї два варіанти дій: чекати, поки хтось (випадково?) перегляне її старі дописи й щось поставить, або вдатися до ангажування знайомих, щоб ті вивели її «в люди». Чи, може, є ще якісь шляхи виходу зі стану «німоти»?
І друге. Раніше думав, що вага голосу у всіх однакова, а, виявляється, вона є прямо пропорційною рейтингу. Якщо не помиляюся, це трохи суперечить теперішньому розумінню демократії (за яким кожен не просто має право голосу, але й вага тих голосів однакова) й нагадує її попередні версії (зокрема, античну), де встановлювано певний, зокрема, майновий, ценз. Якщо так, то систему голосування на ВКурсі.ком слід вважати корпоративною — хто посідає вищу щаблину, той є трохи рівнішим за рівних.
мда… крутезна дискусія… Галино Орестівно, багато з того, до чого лише доходив — напівсвідомо, неявними й тьмяними здогадами — ви тут розкрили в усій ясності і переконливій логічності…
ігри і маски — від них направду вже нудить. єдино правди шукаємо, але, не знаходячи, тікаємо хто куди… і не можем ніяк збагнути — то ми граємо, чи гра грає нами? потім, розуміючи, що втеча — то шлях в нікуди, знов даємо себе втягнути… у гру, в якій немає переможного кінця. Але як вийти на шлях правди?
Євгене, дуже дякую за таку високу оцінку моєї мови :) Надто приємно отримати її від людини, що настільки вправно нею володіє, як Ви. Ви справді заторкнули дуже цікаву й вагому тему, над якою я сам неодноразово замислювався, тож дозволю собі висловити кілька зауваг.
1. В силу відмінних шляхів вивчення мови, які Ви цілком вірно окреслили, мова «західняків», які засвоюють її з дитинства, та «східняків», які стикаються з нею через систему освіти (школа, університет), телевізор, радіо, книжки, а віднедавна й кінотеатри, справді помітно відрізняється. Як «східняки» не завважують чи принаймні не зважають на українські домішки в своїй російській (а таких чимало і на лексичному, і на фонетичному, і на граматичному рівнях), так само й «західняки» не помічають суржизмів, русизмів, полонізмів у своїй мові, апріорі вважаючи їх питомими українськими словами. У підсумку виходить так, що українська «східняків» направду виявляється ближчою до літературної мови, адже «східняк», переходячи на неї, тут же «вмикає» свідомість й уважно стежить за тим, що говорить (подібним чином спілкуються іноземною мовою). Якщо рівень його володіння мовою є досить високим, він справді може висловлюватися бездоганно з точки зору літературного канону. Свого часу мав нагоду читати в університеті лекції з філософії (загалом то був російськомовний потік, але історію української філософії я викладав українською) — і студенти, що раніше не стикалися з науковою українською так щільно, дійсно були приємно здивовані її можливостями й позитивно про неї відгукувалися (хоча й доводилося подеколи вказувати на дослівний переклад, аби не було різночитань). Втім, потрібно зважати іще на один момент: подеколи мова «східняків» (зокрема, в частині конструкції речень) становить не що інше, як кальку з російської, тож не є літературною мовою як такою, а радше перекладеною російською.
2. Вільне володіння літературною мовою — це чудово, але добре відомо, що найвищим рівнем опанування мови є вміння знову «спуститися» до мови розмовної, заговорити тією реальною мовою — із усіма її фонетичними й лексичними особливостями — якою говорять в реальному житті. «Східняк», який уперше потрапляє в питоме україномовне середовище, з подивом зауважує, що лише він один чітко промовляє усі слова (тоді як україномовні товариші залюбки «ковтають» окремі звуки — так само як і він це всякчас робить, розмовляючи російською); лише він один вживає літературних слів там, де інші послуговуються сленговими займенниками тощо. Більше того, із часом він розуміє, що його лексичний запас досить багатий для того, аби висловлюватися офіційно, але в побутових ситуаціях (пов'язаних із якимись простими операціями — тими, що означуються суто українськими народними словами) йому часто бракує слів. Більше того, він часто вживає геть неприродних зворотів та висловів, завчених, скажімо, із телевізора, які реально ніхто давно (чи ніколи?) не вживає. Відтак, «східняк» переходить на наступну (останню) стадію опанування мовою — мовою повсякдення — і відкриває на цім шляху грандіозні можливості. Вже маючи позаду (у знятому вигляді) літературну мову, він починає «грати» із нею.
Галина Орестівна правильно зауважила, що місце літературної мови — в музеї. Це консервативна структура, яка не дає зробити кроку вліво чи вправо. Особливо це помітно на зразках радянської української, якій свідомо заважали розвиватися. Це абсолютно неприваблива своєю застояністю мова — й не дивно, що люди, знайомі лише з цим варіантом української — є неприхильні до неї. Натомість розмовна мова — це живий плин. Вона збагачує сказане новими сенсами й нюансами, уяскравлює мову. Збагнувши це, «східняк» (казатиму принаймні про себе) починає, мов губка, засвоювати лексеми й фонеми живої мови, діалектизми й полонізми, русизми й суржизми, англізми тощо й рясно насичувати нею свою розмовну там, де цього дозволяє й вимагає ситуація (приміром, розмовляючи літературною мовою, ви будете прямолінійно вживати слово «обличчя», тоді як говорячи розмовною, скажете «фейс», «твар» чи, грубіше, «писок» і т.п.). Означене збагачення розмовної мови є, як на мене, необхідним. За радянських часів консервації українська не просто втратила свій сленг, отже, цілий функціональний стиль, але й самі можливості його утворення (відтак, нині ввесь сленг запозичується з російської); як на мене, відновлення цієї необхідної функції можливе лише на шляху відкритості й гри із мовою. Саме на шляху мовної гри, навіть — мовної сваволі — можливий її розвиток. Тому, пане Євгене, моя розмовна (тепер) є не такою рафінованою й, за вашим висловом, «філігранною», якою вона постає в письмовому вигляді (хоча, звісно, можу розмовляти й нею при потребі) :).
3. Хочу відзначити, що усе сказане в п. 2 абсолютно не означає применшення ролі літературної мови. Вона необхідна. Вона має розвиватися й кристалізуватися, більше того — в такому своєму вигляді доходити до мовців. Ви правильно підмітили, що російська мова тепер повсюдно однакова — причому не лише географічно й соціально-стратово, але й діахронічно (читаючи рос. літературу 19 в., стрічаємо майже ту само мову, як і сьогодні, тоді як українська змінилася дуже помітно). Звичайно, така однорідність є наслідком ефективної системи освіти та функціонування мови в усіх сферах життя суспільства. Українська, на жаль, не може цим похвалитися. Люди (навіть «західняки»), не повязані з науковою мовою, часто уперше чують й дивуються словам, які досить давно і стало вживаються в науковій мові. Безумовно, ми маємо працювати над тим, аби літературна «спускалась вниз» і засвоювалась реципієнтами, щоби вона розробляла й дедалі чіткіше розмежовувала різні функціональні стилі. Втім, ця наша слабкість є водночас і нашим багатством. Наші діалекти, що і досі живуть живим життям, є багатющим джерелом для мови. Протрібно лише одне — знову ж таки залучати їх до літературної мови, аби вони не заникли десь на Франківщині чи Львівщині, а, увійшовши до словникового запасу кожного українця, набули нової якості.
4. І наостанок анекдот у тему.
На польсько-українському кордоні вчителька української мови намагається прищепити дітлахам літературну українську. Каже:
— Іванко, читай підручник.
Іванко:
— Розділ п'єтий, сторінка джєвєнчьджєшьонта…
Вчителька:
— Не п'єтий, а п'ятий, і не джєвєнчьджєшьонта, а дев'яноста, банЄку! :))
Написано соковито і влучно… В принципі, історія сама в собі закінчена і цільна, але від якогось продовження (підтримую Надію Григоренко) і я не відмовився б )
Що ж стосується схожого мотиву (який, до речі, знаходить різне розгорення й кінцеве рішення), то це цілком природна річ. Культура як така є плетивом (мереживом) референцій: все, що я можу сказати, уже кимсь було сказано. І, навпаки: одна-єдина фраза містить направду невичерпні інтерпретативні можливості й безліч сенсів, що міняться залежно від контексту й індивідуального досвіду читача (кожен обертається в своєму «концептуальному полі» і бачить те, що інший може навіть не знати) :)
( Може, не надто доречне зауваження, але питання «А далі що?» із відповіддю «Далі буде» нагадало інший вірш, де відчутні подібні мотиви; м.і., актуальний ще й з огляду на наближення «новогоднего бала» :)
вірш:
відео: )
В кожному разі, дякую, Володимире, за допис, сміявся довго :)
Щодо віршів, то раніше знічев'я цим бавився, звісно, без претензії на щось видатне. Один віршик навіть тут був опублікував :)
Мені особисто важче писати прозу (хоча займаюся публіцистикою, окрім кількох коротких замальовок, на написання художніх текстів не зважувався). Прозовий твір потребує більшої дисципліни. Тут ширші можливості (ти не залежиш од рим, які подеколи самі визначають подальший хід думки, образ, якого вживаєш), але, відповідно, й більші вимоги до твого письменницького хисту. Зрештою, треба просто вміти оповідати, переповідати, мати на думці загальну структуру тексту й поступально викладати те, що має бути сказане у свій час (звісно, не маю на увазі літературу а-ля плин свідомості, яка не потребує особливого змислу й напруги). Це важко.
Отже, Леонід Самофалов, «Час пік»
Друзі, мабуть, кожен із Вас хоча б раз у житті їздив у громадському транспорті у час пік та відчував на власних ребрах увесь спектр задоволення від «доброзичливого» спілкування з іншими пасажирами, «веселі» обличчя та вмілі лікті яких ненав’язливо наводили Вас на думку про те, що життя вдалося, навчання вже на фіг впало, а вішатися потрібно на найближчому поручні. Добратися до нього Вам, щоправда, не вдасться, бо на ньому і так вже повисло осіб п’ятнадцять, для яких Ваша рука – підступне зазіхання на їхній життєвий простір, завойований у запеклих позиційних боях. Не бажаючи віддавати ні сантиметру «свого» салону, вони негайно починають відплачувати за подібне нахабство: старанно витирати своє взуття об Вашу ногу, кашляти прямо Вам в обличчя та голосно кричати: «Ой, лишенько, що ж на світі діється!». Тобто робити усе можливе, щоби відбити у Вас бажання не те, що боротися за надійну точку опори, а й узагалі їздити у громадському транспорті.
У принципі, з другим бажанням кожен, гадаю, із радістю би погодився, якщо мав би можливість. А так незмінне «треба» жене нас кожного дня на зупинки, знову і знову примушуючи відчувати народну єдність та любов інших пасажирів до власної персони, неабияку близькість із ними (яка особливо неприємна в маршрутці, де, зігнувшись у три погибелі, маєш «милуватися» тим місцем сусіда, яким ти сам думав, коли залазив у цю кляту «Газель»).
Одначе, повернімося до того, з чого увесь цей кошмар починається, тобто до посадки до обраного виду транспорту – наприклад, того ж тролейбуса. Коли той не перебуває у полі зору людей, ті ведуть себе абсолютно адекватно. Але щойно вони помічають «рогатого звіра», що тихесенько підкрадається до зупинки (швидко їздити він просто не вміє!), то навкруги відразу починаються неймовірні перевтілення – народ напружується, згадує швиденько щось погане, аби надати обличчю лютого вигляду, ховає якомога подалі образ «державного службовця» чи «інтелігента», вмикаючи натомість характеристики, люб’язно надані покровителем цього року – биком. Про це свідчить хоча би той факт, що люди швиденько згуртовуються у невеличке, але щільне стадо (у ньому без черги навіть тарган не проскочив би!) та починають боротьбу за хороші стартові позиції на зупинці та за місця у салоні. Водій, немов бажаючи ускладнити цю боротьбу, несподівано зупиняється у кількох метрах від зупинки або за нею, змушуючи тим потенційну «гривночку» галопом нестися до омріяних дверей. Ті, щоправда, заледве відчиняються, адже салон і так вже переповнений такими ж нефартовими «пасажирами» – деякі з них мало не вивалюються на вулицю, зависаючи, немов фіранки, на проході. Саме їхнім хребтам і доводиться витримувати найбільш активну навалу агресорів, що з криками: «Проходьте, в середині пусто!» намагаються пропхнути колег по нещастю в салон і змінити їх на посту найбільших невдах цього тролейбуса (той, кого припирало дверима під час їхнього закриття, зрозуміє, чому я їх саме так називаю). «Колегам по нещастю» подібні дії, однак, не дуже подобаються (особливо формулювання «пропхнути»!), тому вони починають волати у відповідь: «Куди лізеш! Автобус не гумовий!», забуваючи, що на попередній зупинці їм вдалося влізти саме завдяки аргументам теперішніх супротивників.
У цей момент у салоні здійснюється неймовірна буча – якась бабуся із навіженими очима починає розкидати усіх навсібіч, аргументуючи таке насилля доволі просто: «Нумо з дороги – дайте вийти спочатку!». Поява такого активного «гравця» дуже ускладнює життя людей, яких найспритніші новоприбулі змогли пропхнути таки в «порожній» салон і вже підперли своїми тілами, надавивши ліктем у «бочину» та чимось не надто приємним у слабо захищені, але стратегічно важливі тилові позиції. В такій ситуації в них не те, що випустити людину, – навіть і розвернутися немає особливої змоги – принаймні, до того часу як жінка, у паніці від імовірного фіаско усіх життєвих планів, не починає розмахувати довкола себе вбивчою торбою, наповненою, скоріш за все, цеглою. Такий гарячий «ентузіазм» швидко знаходить відгук у душах оточуючих – ті починають вивалюватися на вулицю, пересвідчуючись на власній шкурі, що принцип «хочеш вийти – кричи» таки діє, особливо, якщо кричиш на всіх, хто заважає вийти.
Бачачи таку картину, братва, яка лишилася на зупинці, кидається з новими силами до вхідних дверей, через що незрідка доходить до того, що на зупинці залишається людина, що втиснулася на попередній та встигла вже оплатити проїзд. Отже, коли до салону «продираються» всі, кому було більше за всіх «потрібно» (зазвичай, це відбувається за пропорцією: один вийшов – п’ять зайшло), двері тролейбуса зі скрипом та криками тих, хто знаходиться поміж них, врешті-решт зачиняються, залишивши на вулиці шмат якогось пальта а чи куртки.
Втім, на цьому пригоди людей не закінчуються, адже у «гру» вступає кондуктор – як правило, аж ніяк не тендітних форм тітонька, яка і в порожнім проході не завжди спроможна вміститись, а у переповненім… У переповненому салоні вона працює як криголам, прокладаючи собі шлях по ногах пасажирів та голосно викрикуючи свою традиційну фразу: «Хто ще бажає оплатити проїзд?». Не знаю, як в Вас, а у мене постійно закрадається в голову думка їй відповісти: «Та ніхто не бажає – знайшла ідіотів!», проте щоразу її (ясна річ, думку, а не кондукторку) жене звідти почуття самозбереження, яке слушно підказує, що краще добровільно віддати тітоньці кошти, аніж чекати, поки вона прибуде на мій квадратний сантиметр простору та розмаже усіх навкруги по стінці. Тому із неймовірним зусиллям звільняєш свою руку та починаєш шарити по кишенях (бажано по своїх). Діставши нарешті гроші з потаємної кишені, що закривається на п’ять замочків, ти передаєш ті «живим ланцюгом» кондуктору. У тролейбусах виходить прямо як у грі «зіпсований телефон» – даєш п’ять гривень і кажеш: «Студентський», а тобі повертають як за три повних. Ображений таким несправедливим розподілом його коштів, пасажир починає кричати через увесь салон, вимагаючи повернення решти. У цю саму мить завжди знаходиться якась бабця, яка з виглядом експерта проказує: «Що за держава – усюди крадуть!». Думка про те, що у всьому, як завжди, повинна держава, швидко підтримується іншими «ораторами» – вони починають перемивати кістки політичним діячам, згадувати, як було добре за радянської влади, та ганьбити молодь за відсутність у неї належного виховання. У цей балаган органічно вписуються верещання кондуктора: «Нічого не знаю – у мене робота така!», а також «цікаві» розмови твоїх сусідів по телефону: «І чьо, реально нажрався і блював? Ну, і як вона, а?».
Уявити, «як вона» тобі не дає контролер, який хапає тебе за плече та мовчки тицяє «корочку» прямо в обличчя (можливо, щоб пасажири не встигли прочитати, що перед ними слюсар 5-го розряду депо №4, якому бракує на «пузир»). Він зазвичай з’являється саме тоді, коли вже час виходити, тому ти починаєш як ненормальний шукати свій квиток й, видобувши його ціною надзусиль з 12-ї кишені з 13-ти можливих (за його зовнішнім виглядом можна сказати, що його вийняли з іншого місця), демонструєш всім, що ти «реальний» пасажир, а не «заєць» та з останніх сил прориваєшся до дверей, щоб вистрибнути на вулицю.
Так починається кожен мій день. Якщо чесно, набридло. А вам?
В маршрутках та невеличких автобусах (Богданах) ситуація трохи інша. Там лише водій, який просто збирає гроші (квитки не видає). До речі, платять в нас при вході (на відміну, скажімо, від Луганська, де платять на виході). Кожен, хто заходить, передає вервечкою гроші — й отримує решту. Отже, водій мусить стежити через люстерка, скільки зайшло, скільки вийшло — і нагадувати вряди-годи заплатити. Здебільшого казусів не буває — переважна більшість платить (ну, хто утримується, мабуть, так собі й їде — хто за цим слідкує?). Але одного разу спостерігав прикметну ситуацію. Я стояв біля водія і всякчас мусив передавати гроші й решту. Раптом із хвоста бусика долинув трохи знервований голос жінки: «А я здачі з десятки дочекаюся?». За нею іще один: "І з пятірки!". Водій здивовано: «А мені ніхто ні десятки, ні пятірки не передавав...». Почали розбиратися і зясували, що збій стався на одній з ланок, якою йшли гроші. Чоловяга, на якому зійшлися «грошові потоки», трохи притримав їх в себе і, діждавшись зупинки, благополучно вийшов. Поки спохопилися, вже їхали в щільному потоці машин до іншого пункту.
Ну, це таке — курйозний випадок. А так, як сказав, історії трапляються рідко. Що, зрештою, не значить, що ніхто не їздить «зайцем» :)
теза про марення нагадує давньоіндійське вчення про «майю» — ілюзію, якою є весь видимий світ; уява Бога — це теж щось індуське, хоча перегукується з субєктивним ідеалізмом Берклі; про агностицизм ти сказала; уявлення неба як «сукупності молекул» — це позитивізм.
між іншим, думаю, що, дивлячись увись, ти бачиш якраз «бездонну безкраю блакить», а «сукупність молекул» ти не бачиш (навряд чи в тебе такий добрий зір), а уявляєш (домислюєш), довіряючи засвоєним знанням.
У цьому смислі позитивістське сприйняття неба типологічно мало чим відрізняється від сприйняття давнього грека (чи китайця), який теж бачив одне, але «волів думати» про небо інше. Міфологічне сприйняття давнього грека (китайця) — гранично персоніфіковане (небо є особою, божеством); позитивістичне сприйняття людини нашої доби — гранично деперсоніфіковане (аж до неможливості побачити за «сукупністю молекул» щось ціле), але це та сама міфологія, тільки іншого ґатунку. Якщо докладніше, раджу «Диалектику мифа» Алексея Лосева — написано доступно й цікаво.
Інша річ, схоплення його «природи» в природознавчому понятті. Тут я стою на засадах Баденської школи неокантіанства, насамперед, маю на увазі Г. Рикерта. Сутність природознавчого поняття полягає у спрощенні екстенсивної й інтенсивної багатоманітності предмету (тобто відкидання випадкових ознак конкретних неб і пошук спільних ознак неб із будь-якої планети), а, отже, віддалення від дійсності як такої. Природознавче поняття неба не має нічого спільного з тим небом, «яке ми знаємо чуттєво», власне, оце останнє ним принципово не схоплюється. В природознавчому понятті небо «розпадається» на атмосферу, відбивані світлом молекули газів тощо… Втім, хіба те саме не можна сказати й про землю, про море, про будь-що інше?
Річ в тім, що те, що «не існує» для абстрагуючої діяльності розуму, дуже добре існує для чуттєвої наочності.
А щодо неба, то, думаю, воно все-таки блакитне (принаймні вдень), а заразом багряне (на заході) та власне чорне (вночі). Бо якщо ставати на позицію ілюзорності його кольору (тобто підходити до нього не з точки зору чуттєвої наочності, а категоріально), то слід казати не лише про ілюзорність барв, але й про ілюзорність самого неба — його, як такого, немає; чорний колір дає порожній, нічим не заповнений космічний простір… Істинне сонце, писав Декарт, не те, що ми бачимо на власні очі, а те, що описує матиматика. Втім, обидва підходи мають право на існування — звісно, кожен у своїй царині.
Аналогічних прикметників в нас безліч, тому не слід дивуватися. Втім, такі слова справді стали традицією і переглядати їх, як на мене, безглуздо. Безглуздо, між іншим, безвідносно до милозвучності чи немилозвучності пропонованого варіанту.
Про міжнародний аспект клубних змагань у статті я свідомо не згадував, але тепер, мабуть, слушний час. Коли «Шахтар» взяв Кубок УЄФА, його звитягу вітала вся Україна. То про що, як не про «окрему націю», тут ідеться? (Звісно, серед особливо палких шанувальників «Динамо» були й такі, хто не зрадів перемозі, але це не касує її національного масштабу).
Та й щодо смерті друкованого слова ви, як на мене, трохи погарячкували. Можливо, ви мали на увазі незабарну смерть паперового носія для друкованого слова, — тоді з вами ще можна сяк-так погодитись. А от власне друковане слово жиє і жить буде.
P.S. 14 грудня в Донецьку (19:00, DETROIT MUSIC CITY) відбудеться літературний Слем «Winter Games». Хто матиме змогу, приходьте. Докладніше — тут:
І друге. Раніше думав, що вага голосу у всіх однакова, а, виявляється, вона є прямо пропорційною рейтингу. Якщо не помиляюся, це трохи суперечить теперішньому розумінню демократії (за яким кожен не просто має право голосу, але й вага тих голосів однакова) й нагадує її попередні версії (зокрема, античну), де встановлювано певний, зокрема, майновий, ценз. Якщо так, то систему голосування на ВКурсі.ком слід вважати корпоративною — хто посідає вищу щаблину, той є трохи рівнішим за рівних.
ігри і маски — від них направду вже нудить. єдино правди шукаємо, але, не знаходячи, тікаємо хто куди… і не можем ніяк збагнути — то ми граємо, чи гра грає нами? потім, розуміючи, що втеча — то шлях в нікуди, знов даємо себе втягнути… у гру, в якій немає переможного кінця. Але як вийти на шлях правди?
1. В силу відмінних шляхів вивчення мови, які Ви цілком вірно окреслили, мова «західняків», які засвоюють її з дитинства, та «східняків», які стикаються з нею через систему освіти (школа, університет), телевізор, радіо, книжки, а віднедавна й кінотеатри, справді помітно відрізняється. Як «східняки» не завважують чи принаймні не зважають на українські домішки в своїй російській (а таких чимало і на лексичному, і на фонетичному, і на граматичному рівнях), так само й «західняки» не помічають суржизмів, русизмів, полонізмів у своїй мові, апріорі вважаючи їх питомими українськими словами. У підсумку виходить так, що українська «східняків» направду виявляється ближчою до літературної мови, адже «східняк», переходячи на неї, тут же «вмикає» свідомість й уважно стежить за тим, що говорить (подібним чином спілкуються іноземною мовою). Якщо рівень його володіння мовою є досить високим, він справді може висловлюватися бездоганно з точки зору літературного канону. Свого часу мав нагоду читати в університеті лекції з філософії (загалом то був російськомовний потік, але історію української філософії я викладав українською) — і студенти, що раніше не стикалися з науковою українською так щільно, дійсно були приємно здивовані її можливостями й позитивно про неї відгукувалися (хоча й доводилося подеколи вказувати на дослівний переклад, аби не було різночитань). Втім, потрібно зважати іще на один момент: подеколи мова «східняків» (зокрема, в частині конструкції речень) становить не що інше, як кальку з російської, тож не є літературною мовою як такою, а радше перекладеною російською.
2. Вільне володіння літературною мовою — це чудово, але добре відомо, що найвищим рівнем опанування мови є вміння знову «спуститися» до мови розмовної, заговорити тією реальною мовою — із усіма її фонетичними й лексичними особливостями — якою говорять в реальному житті. «Східняк», який уперше потрапляє в питоме україномовне середовище, з подивом зауважує, що лише він один чітко промовляє усі слова (тоді як україномовні товариші залюбки «ковтають» окремі звуки — так само як і він це всякчас робить, розмовляючи російською); лише він один вживає літературних слів там, де інші послуговуються сленговими займенниками тощо. Більше того, із часом він розуміє, що його лексичний запас досить багатий для того, аби висловлюватися офіційно, але в побутових ситуаціях (пов'язаних із якимись простими операціями — тими, що означуються суто українськими народними словами) йому часто бракує слів. Більше того, він часто вживає геть неприродних зворотів та висловів, завчених, скажімо, із телевізора, які реально ніхто давно (чи ніколи?) не вживає. Відтак, «східняк» переходить на наступну (останню) стадію опанування мовою — мовою повсякдення — і відкриває на цім шляху грандіозні можливості. Вже маючи позаду (у знятому вигляді) літературну мову, він починає «грати» із нею.
Галина Орестівна правильно зауважила, що місце літературної мови — в музеї. Це консервативна структура, яка не дає зробити кроку вліво чи вправо. Особливо це помітно на зразках радянської української, якій свідомо заважали розвиватися. Це абсолютно неприваблива своєю застояністю мова — й не дивно, що люди, знайомі лише з цим варіантом української — є неприхильні до неї. Натомість розмовна мова — це живий плин. Вона збагачує сказане новими сенсами й нюансами, уяскравлює мову. Збагнувши це, «східняк» (казатиму принаймні про себе) починає, мов губка, засвоювати лексеми й фонеми живої мови, діалектизми й полонізми, русизми й суржизми, англізми тощо й рясно насичувати нею свою розмовну там, де цього дозволяє й вимагає ситуація (приміром, розмовляючи літературною мовою, ви будете прямолінійно вживати слово «обличчя», тоді як говорячи розмовною, скажете «фейс», «твар» чи, грубіше, «писок» і т.п.). Означене збагачення розмовної мови є, як на мене, необхідним. За радянських часів консервації українська не просто втратила свій сленг, отже, цілий функціональний стиль, але й самі можливості його утворення (відтак, нині ввесь сленг запозичується з російської); як на мене, відновлення цієї необхідної функції можливе лише на шляху відкритості й гри із мовою. Саме на шляху мовної гри, навіть — мовної сваволі — можливий її розвиток. Тому, пане Євгене, моя розмовна (тепер) є не такою рафінованою й, за вашим висловом, «філігранною», якою вона постає в письмовому вигляді (хоча, звісно, можу розмовляти й нею при потребі) :).
3. Хочу відзначити, що усе сказане в п. 2 абсолютно не означає применшення ролі літературної мови. Вона необхідна. Вона має розвиватися й кристалізуватися, більше того — в такому своєму вигляді доходити до мовців. Ви правильно підмітили, що російська мова тепер повсюдно однакова — причому не лише географічно й соціально-стратово, але й діахронічно (читаючи рос. літературу 19 в., стрічаємо майже ту само мову, як і сьогодні, тоді як українська змінилася дуже помітно). Звичайно, така однорідність є наслідком ефективної системи освіти та функціонування мови в усіх сферах життя суспільства. Українська, на жаль, не може цим похвалитися. Люди (навіть «західняки»), не повязані з науковою мовою, часто уперше чують й дивуються словам, які досить давно і стало вживаються в науковій мові. Безумовно, ми маємо працювати над тим, аби літературна «спускалась вниз» і засвоювалась реципієнтами, щоби вона розробляла й дедалі чіткіше розмежовувала різні функціональні стилі. Втім, ця наша слабкість є водночас і нашим багатством. Наші діалекти, що і досі живуть живим життям, є багатющим джерелом для мови. Протрібно лише одне — знову ж таки залучати їх до літературної мови, аби вони не заникли десь на Франківщині чи Львівщині, а, увійшовши до словникового запасу кожного українця, набули нової якості.
4. І наостанок анекдот у тему.
На польсько-українському кордоні вчителька української мови намагається прищепити дітлахам літературну українську. Каже:
— Іванко, читай підручник.
Іванко:
— Розділ п'єтий, сторінка джєвєнчьджєшьонта…
Вчителька:
— Не п'єтий, а п'ятий, і не джєвєнчьджєшьонта, а дев'яноста, банЄку! :))